Фауст. Трагедія - Йоганн Вольфганг Ґете

А кубка не віддам!»

Сидів він на бенкеті,

І все лицарство з ним,

У замку на бескеті,

Над берегом морським.

Допив живець д'останку

Старенький бенкетар

І в буйні хвилі з ґанку

Жбурнув священний дар.

Ось кубок летить, мигоче,

Ось вир його схопив…

А цар склепив свої очі

І більше вже не пив…

(Одчиняє шафу, щоб повісити одежу, аж бачить — скринька).

Звідкіль взялась тут скринька ця мала?

Таж шафа замкнена була.

Що за притичина? І що в ній може буть?

А, знаю, мамі хтось приніс

В заклад під позичку, мабуть.

Ось ключик на шнурочку звис…

А що, як взять та й відімкнуть?

Ой, що це? Боже милий! Глянь,

Чи бачила ж таке я на віку?

Убір! В святковий день найбільша з пань

Наділа б радо річ таку!

А як мені в цім ланцюжку?

Чиї ж то всі оці розкоші?

(Убирається й розглядається в дзеркалі).

Ой, а сережечки ж хороші!

Вберись — і вже зовсім не та…

Що врода й молоді літа?

До них тепер байдужі всі,

І похвали твоїй красі

Бринять, неначе докори.

Всі злота ждуть,

На злото б'ють —

Горе нам, бідним, горе!

НА ПРОГУЛЯНЦІ[59]

Ф а у с т  проходжується в задумі. Підходить  М е ф і с т о ф е л ь.

М е ф і с т о ф е л ь.

Бодай тобі зрáдне кохання! Бодай тебе в пекла стихію!

Я кляв би іще чимсь гіршим, але, на жаль, не вмію!

Ф а у с т

Який це дрік тебе вджиґнув?

Чого це ти так чудно кривиш морду?

М е ф і с т о ф е л ь

Радніший я продатись чорту,

Коли б я сам не чортом був!

Ф а у с т

Тобі цей сказ якось не личить.

Та що ж могло тебе так спантеличить?

М е ф і с т о ф е л ь

Та що? Убір, що Ґретхен я дістав,

Піп загребущий одібрав!

Побачила ту штучку мати

І зразу стала потерпати:

Тонкий у неї аж надто нюх,

Весь ніс просяк молитовника дух, —

Обнюхує і се, і те,

Чи воно грішне, чи святе,

А що вже убір — то й видом видать,

Що не яка в нім благодать.

Доню! — рече — неправе добро

Душу бентежить, збурює кров.

Божій матері його віддаймо,

На манну небесну уповаймо!

А Ґретонька закопилила губи:

Дарованому коню та дивúться в зуби?

Той, певно, Бога в душі мав,

Хто їй ту цяцю підослав…

Та мати священика приводить,

Той скоро справі кінця доходить,

Сподобався йому дарунок.

Добре, глаголе, єсте вчинили!

Хто алчність боре, той Господу милий.

А в нашої церкви добрий шлунок,

Вже скільки царств вона пожерла,

А ще з переїду не вмерла[60]:

Тільки церква, мої любі діти,

Може неправе добро стравити…

Ф а у с т

Та ні: євреї і царі

Також до того штукарі.

М е ф і с т о ф е л ь

Взяв піп пояс, ланцюжок, кільце

От буцімто полова все це,

Чи там подякував, чи ні,

Мов за горішки ті дрібні,

Пообіцяв в небесах награду —

Й залишив маму вельми раду.

Ф а у с т

А Ґретхен?

М е ф і с т о ф е л ь

              Тá собі сидить,

Не зна, небога, що робить,

Думає про убір — аж до сліз,

Ще більш про того, хто приніс.

Ф а у с т

Її журба мені докір.

Добудь їй зараз новий убір!

Той перший був її не варт.

М е ф і с т о ф е л ь

Авжеж, тобі усе за жарт!

Ф а у с т

Роби, як я кажу, і край!

Її сусідку поєднай!

Ти ж не макуха — чортом будь,

Таки убір їй роздобудь!

М е ф і с т о ф е л ь

Я слухаю, мостивий пане!

Ф а у с т виходить.

Цей закохáнець навісний,

Хай сонце, місяць, зорі — все дістане,

Розвіє все на втіху дорогій.

У СУСІДНІМ ДОМІ[61]

М а р т а

(сама)

Простибіг мужу мойому,

Що жінці кривду учинив,

Кудись світ за очі зблудив,

Лишивши тут мене саму.

Чи я ж його коли гнівила?

Чи я ж його та й не любила?!

(Плаче).

А може, вмер на чужині…

Коли б хоч посвідку мені![62]

Увіходить   М а р ґ а р и т а.

М а р ґ а р и т а

Пань Марто!

М а р т а

               Ґретхен, що тобі?

М а р ґ а р и т а

Аж трусяться мені коліна!

Відкільсь взялась ізнов скринчина

У мене в шафі, вся в різьбі,

А в скриньці тій — прикрас, прикрас!

Стократ пишнішí, як той раз…

М а р т а

Ти ж хоч матусі не показуй,

Бо знов попу віддасть одразу.

М а р ґ а р и т а

Ох, глянь сюди! Дивись сюди!