Фауст. Трагедія - Йоганн Вольфганг Ґете
М а р т а
(убирає її)
Щаслива ти, вродлива ти!
М а р ґ а р и т а
Коли б їх на вулицю одіти
Або до церкви отак сходити.
М а р т а
А ти сюди приходь частіш
Вбиратись нишком в ці оздоби.
Хоч перед дзеркалом щаслива посидиш,
Мені до любої вподоби.
А там, при нагоді, в святковий день якраз
Щось зможеш одягти і людям напоказ —
Каблучку, ланцюжок чи перлів там разок,
А матері якихсь накажемо казок.
М а р ґ а р и т а
Від кого ж ці обидві скриньки?
Якісь непевні базаринки!
Хтось стукає.
Ох, чи не мати? Куди ж це діть?
М а р т а
(визирає)
Ні, пан чужий якийсь. Ввійдіть!
М е ф і с т о ф е л ь
(увіходить)
Даруйте, пані, що так заходжу
І, може, пані у чімсь тривожу.
(З пошаною відступає перед Маргаритою).
Я Марту Швертляйн хтів спитати.
М а р т а
Це я. Що має пан казати?
М е ф і с т о ф е л ь
(тихо до неї)
Прошу пробачення; у вашмості
Сидять такі вельможні гості,
То, може, я собі піду,
А по обіді знов зайду.
М а р т а
(вголос)
От тобі, дочко, й даровизна:
Пан за шляхтянку тебе визнав.
М а р ґ а р и т а
Ні, я собі з простих міщан,
До мене дуже добрий пан;
Усе це вбрання — не моє.
М е ф і с т о ф е л ь
Ні, крім вбрання, іще щось є;
І погляд ваш, і ввесь ваш склад!
То можу лишитись? Дуже рад.
М а р т а
То що ж приніс нам любий гість?
М е ф і с т о ф е л ь
Гай, гай! Не дуже веселу вість!
Не тим би я хотів послужити:
Ваш чоловік наказав довго жити.
М а р т а
Помер? Мій голуб? Бідна я!
Мій муж помер! Ой смерть моя!
М а р ґ а р и т а
Ох, тітонько, не плачте, ну…
М е ф і с т о ф е л ь
Слухайте ж повість оцю сумну!
М а р ґ а р и т а
Краще зовсім ні з ким не кохатись,
Ніж після смерти до смерті вбиватись
М е ф і с т о ф е л ь
В радощах горе, і радощі в горі.
М а р т а
То як же вмер він, розкажіть!
М е ф і с т о ф е л ь
Він при Антонівськім соборі
У місті Падуї лежить,
Край велеліпної святині
Спить вічним сном у домовині.
М а р т а
А що ж мені він передав?
М е ф і с т о ф е л ь
Та побажання все побожні:
Він триста панахид одправить наказав;
Кишені ж геть були порожні.
М а р т а
Як! Ні гостинця? Ні шага?
Таж кожен столярчук щось в торбі зберіга,
Щось для домівки відкладає,
Хоч сам старцює, голодає.
М е ф і с т о ф е л ь
Мадам, я спочуваю вам;
Та марнотратником не був ваш муж ніколи.
В своїх гріхах він каявся вже й сам,
Нещасної украй зазнавши долі.
М а р ґ а р и т а
І випаде ж такий талан гіркий!
Молитимусь і я за його упокій.
М е ф і с т о ф е л ь
Таку дитину чемну й любу
Хоч зараз повести до шлюбу.
М а р ґ а р и т а
Ох, ні! Це буде не тепер.
М е ф і с т о ф е л ь
Коли не муж, то кавалер
Без краю буде раювати —
Таку красуню милувати.
М а р ґ а р и т а
Такого не ведеться в нас.
М е ф і с т о ф е л ь
Але трапляється не раз.
М а р т а
Доказуйте ж!
М е ф і с т о ф е л ь
Так я йому догледів смерті
Не те щоб на гною — на мéрві перетертій.
Та, як християнин, він, каючись, помер.
«Як я клену, сказав, себе тепер,
Що так подавсь знеобачки в дорогу,
Худобу кинувши і жіночку-небогу!
Мені та згадка — гострий ніж.
Коли б мені простила жінка мила…»
М а р т а
Ой чоловіченьку! Я вже тобі простила!
М е ф і с т о ф е л ь
«Та свідок Бог! Вона жила грішніш!»
М а р т а
Та бреше ж він! У смертний час брехати?
М е ф і с т о ф е л ь
Так, це було й по ньому знати,
Що то була вже маячня.
«Недбальство, мовив він, моя найменша хиба;
Надбав їй перш дітей, потому дбав їй хліба,
Та не було такого дня,
Щоб шмат насущника я з нею з'їв у мирі».
М а р т а
