Звільніть золоте лоша. Ковзанка - Лаура Синтія Черняускайте

що я розповідаю? Ай, я все забуваю, що ти вже дорослий. Моє тіло було тугим і розгубленим, воно довго не хотіло впустити твого батька. Але пристрасть його подолала. І тоді я вибухнула над морем, і все залило білим світлом... Коли наші тіла звиклися з радістю близькості, яка заважала нам спати, їсти, вчитися, спілкуватися з іншими, ми навчилися вільно плавати одне в одному, віддзеркалюючи картину світу, що розстилалася під нами. Так ми зачали тебе. Були трошки розгублені від серйозності, що охопила нас, злегка отяжілі від пекучого судомного тремтіння... Віриш мені?

ФЕЛІКС: Вірю, мамо, вірю.

МАТІР: Ти часом приходив, коли ми кохалися. Стояв поруч і колупався в носі.

ФЕЛІКС: Я тоді ще не народився...

МАТІР: Ні, але вже готувався. І мав маленький сяючий пальчик...

ФЕЛІКС: Не пам’ятаю.

МАТІР: Куди там.

ФЕЛІКС: Мамо, а той Вінцас?

МАТІР: А що Вінцас?

ФЕЛІКС: Ти його не кохала?

МАТІР: Ніколи.

ФЕЛІКС: То для чого тоді?

МАТІР: Ти ж чоловік. Мусив би зрозуміти. Жага...

ФЕЛІКС: Розумію... Жага.

МАТІР: Я п’ять років поспіль доглядала за твоїм батьком. Удень і вночі перебувала у смороді тліючого тіла. Я мала бути сильною. А почувалася такою одинокою! Коли ввечері вив собака, я сама не завжди могла стримуватися. Бо таке саме виття зачаїлось і в мені. Тіло жінки, яким не користуються, стає безрадісним і непередбачливим... За це я ображалася на твого батька.

ФЕЛІКС: Я пам’ятаю, мамо.

МАТІР: Що ти пам’ятаєш?..

ФЕЛІКС. Ти казала: піду принесу масло. І виходила до комори. Тоді за столом ніхто не міг кусня проковтнути, очікували, коли тобі почнеться. Ти вила й трощила банки. Поверталася назад з покусаними руками. Ніхто не ходив до комори, щоб тебе рятувати...

МАТІР: Бо знали, що людина сама мусить подолати своє виття.

ФЕЛІКС: Мамо, я теж боявся тебе такої...

МАТІР: Та й добре, що боявся, бо я була страшною. Я ніколи його не вибирала. Воно вибрало мене.

ФЕЛІКС: Хто, мамо?

МАТІР: Виття. Що залишилося від білого світла? Воно зношувалося роками... Так зовсім непомітно ми скочуємося...

ФЕЛІКС: Але тепер ти вільна.

МАТІР: Ні. Ніколи вже не буду.

ФЕЛІКС: Ти живеш, як хочеш.

МАТІР: Не можу. Провина. Розумієш? (Пауза.)

МАТІР: Розумієш, чому?

ФЕЛІКС: Здається, що так...

МАТІР: Я чекала, коли він помре.

ФЕЛІКС: Ми всі були страшенно виснажені, мамо. Це не злочин.

МАТІР: Коли він уночі припиняв шепотіти, я прислухалась: можливо, вже?

ФЕЛІКС: Мамо, можеш мені не розповідати.

МАТІР: Ти ще надто молодий, щоб зрозуміти.

ФЕЛІКС: Я розумію.

МАТІР: Ні. Ти просто намагаєшся зрозуміти. Ось, поглянь, як змінюється море — то воно зелене, то синє, то сріблясте... Мов моє почуття провини. Воно живе і дихає. Воно віддаляється і знов болісно наближається... Ноша на все життя. А все почалося зі світла, такого легкого світла, що аж страшно було в ньому не втриматися... Чи тобі знайоме почуття, ніби зараз розсиплешся на уламки від щастя? На дрібний забавний пил?

ФЕЛІКС: Здається, що так...

МАТІР: Авжеж! Це ж гени.

Сцена 6

Півроку по тому. Друга година ночі. Фелікс сидить у пітьмі, бездумно втупившись у телеекран, що мерехтить. Програма вже скінчилась, і на екрані видно лише мигтіння ліній і чути тріскотіння — немов пришвидшена картина биття хвиль. На сходовому майданчику чути кроки, потім — клацання дверного замка. Двері поволі відчиняються. У них стоїть Лючя. Вона у світлому костюмі, її волосся сяє в тьмяному світлі. Лючя з собою має лише ключ.

ФЕЛІКС (не обертаючись поглянути, хто увійшов): Зачини двері — протяг.

Лючя зачиняє двері.

ЛЮЧЯ: Що дивишся?

ФЕЛІКС: Море.

Пауза.

ЛЮЧЯ: Чай питимеш?

ФЕЛІКС: Ні.

Лючя іде до ванної кімнати. Чути, як тече вода. Згодом вона виходить з мокрою головою в халаті. Стає напроти телевізора, затуляючи собою екран.

ЛЮЧЯ: Досить того моря. Поглянь на Лючю.

Фелікс довго змушує себе піднести очі на неї. Їхні погляди зустрічаються. Він здригається, немов отримавши удар, і відводить свої очі вбік.

ЛЮЧЯ: Ти посивів.

ФЕЛІКС: Це від моря.

ЛЮЧЯ: Часто дивишся?

ФЕЛІКС: Трапляється.

ЛЮЧЯ: Що ще робиш?

ФЕЛІКС: Нападаю на перехожих і кусаюсь.

ЛЮЧЯ: Ти мав рацію. Люди мусять піклуватися одне про одного. Інакше все минає стороною.(Пауза.) Я тебе не вибирала. Віриш? Мені тебе вибрали.

ФЕЛІКС: Лючя...

ЛЮЧЯ: Так легко, коли маєш лише послухатися. А тобі мене треба?..

ФЕЛІКС: Лючя...

ЛЮЧЯ: Як ти жив?..

ФЕЛІКС. Я вив. Постійно вив. Я знайшов відбитки твоїх пальців на посуді. Вони ніяк не змивалися — мусив розбити посуд. Я не вмикав світла, не заслонював штори. Жер тільки томатний соус. Стирчав у телефонних будках в очікуванні зливи, доки інші мене випрошували звідти. Ходив на базар і споглядав, як жінки купляли вишні. Знайшов у ванні твою світлу волосину і з’їв її. Не висрав... А вночі, Люче, ти приходила й клала мене собі до живота. Уночі я плавав у тобі, мов ембріон. Такий без кінцівок, без статі і без шкіри... Зовсім невагомий і довірливий. І харчувався лише тобою. Я засинав, хитаючись у кріслі... Одинокість — марна річ, Люче. Вона необхідна лише для очищення. Усім іншим ми маємо ділитися.

ЛЮЧЯ: Вибач, що я забула свою волосину.

ФЕЛІКС: Вибач, що я хотів нею скоїти самогубство.

ЛЮЧЯ: Я скучила за нудьгуванням разом із тобою. Нема нічого ліпшого в цілому світі за цю даровану нам нудьгу. (Пауза.) Причеши мене.

Фелікс зачісує її волосся.

ЛЮЧЯ: Зараз я відчуваю, що ти простив мене. Твої пальці та моє волосся — це єдине ціле.

ФЕЛІКС: Так легко, коли прощаєш.

ЛЮЧЯ: Треба лише послухатися...

ФЕЛІКС: Ми вчимося цьому протягом усього життя...

ЛЮЧЯ: Легкість — це винагорода.

ФЕЛІКС: Легкість і нудьга. Просто чарівно!

ЛЮЧЯ: Феліксе... пообіцяй, що ми житимемо нудно.

ФЕЛІКС: Обіцяю. Я буду найнуднішим типом, якого ти лише зустрічала.

ЛЮЧЯ: Неповторно! Фатально!

ФЕЛІКС: А як ковзани?..

ЛЮЧЯ: Ковзани? Я ненавиджу кататися на ковзанах.

ФЕЛІКС: Я теж.

ЛЮЧЯ: Так добре, коли можна не ковзатися!

ФЕЛІКС: Тоді так... так фатально... нудно!..

Вони сміються і зображають, як катаються на ков­занці.

Сцена 7

Дванадцять років тому. Батько в передсмертній агонії. Матір сидить на краю його ліжка в голосно колотить ложечкою чай. Колотить довше ніж треба.

БАТЬКО (слабим голосом): Ре-гі-но-чко... Постав уже нарешті те горня...

Вона ставить. Пауза.

БАТЬКО: Ре-гі-но-чко...

МАТІР: Питимеш?

БАТЬКО: Ні... Приляж поруч...

Мати лягає на краєчку ліжка. Батько важко повертає голову й дихає їй у скроню.

БАТЬКО: Біле світло над морем...

МАТІР: Так.

БАТЬКО: Пісок охолонув... Камінець потрапив тобі