Король стрільців - Іван Керницький

Це й сталося потім причиною особистої драми того гімназиста, бо він був запросив на прем’єру свою наречену з мамою, хотів показатися їм на сцені в повному лицарському блиску, в характері святого, а нічого з того не вийшло. Дівчина на нього загнівалася, а він сам, стоячи на морозі в тектуровій зброї, напівнагий, дзвонячи зубами зі описом у руці, простудився, тяжкий фраєр, і дістав запалення легенів…

Такі невдячні нераз бувають театральні музи! Та чи тільки театральні?

Це було недовго після першого «визволення» західніх областей України з-під панського, як тоді казали, гніту. Звільнення самого Львова застукало мойого приятеля Петра на посаді керівника відділу одної фабрички на Богданівці. Директор фабрики втік таки першого дня, його заступника усунули через тиждень, а за Петра робітники заступилися. Стали хлопці солідарно, як один чоловік, і, спасибі їм, оборонили від напасти.

— Ну, харашо, — сказав комісар у воєнній формі, — якщо бажаєте, щоб пани-кровопивці далі кров з вас пили, хай буде по-вашому.

— Не журіться, всієї не вип’ють. Ще й вам залишиться по ведерку, — жартували робітники. Сміливі були хлопці, заводіяцькі. Справжні львівські батяри.

На цій посаді дотягнув Петро, при дружній підтримці робітничого колективу, аж до перших роковин жовтневої революції, що до них нові господарі міста Львова готувалися з особливою помпою. На фабриці не вгавало від передсвяткових мітінґів та зборів. А Петра зробив комісар відповідальним за участь всіх працівників у парадному поході.

— Ну, пан, — сказав йому напередодні свята, — завтра рішається твоя доля. Або дістанеш патент відданого країні і партії радянського службовця, або помандруєш туди, куди Макар телят не ганяв!

Тут мій Петро трохи не навколішках благає своїх батярів:

— Товариші, — говорить, — рятуйте ситуацію! Приходьте всі на параду і то, по змозі, тверезі, бо я відповідаю за вас головою!

А вони сміються:

— Не турбуйтесь, кажуть, пане директоре. Все буде в порядку.

Така була між ними радянська «етикета»: він казав їм «товариші», а вони далі титулували його «паном директором», як за панської Польщі.

Погода випала в той день прекрасна, соняшна, немовби серед літа… Парадний похід розтягнувся трохи не через половину Львова: чоло стояло перед Великим Театром, а хвіст волочився аж по вулиці Городецькій чи що. Петрова група зібралася коло Музичного Інституту при вулиці Котляревського. Слава Богу, хлопці з’явилися всі до одного, з прапорами, транспарентами, з портретами «вождів». Величезну голову небіжчика — Сталіна двигало двоє людей на зміну, а всі інші достойники з Політбюро мали поменші «ікони» на дерев’яних держаках.

Минула година перша з полудня, а Петрова група не посунулась з місця постою ані одним кроком! Бачить Петро, що хлопці вже трохи хвилюються і тужливим оком споглядають на ріг вулиці Сапєги, де була, якщо пригадуєте, «Бакалія і гастрономія»… Врешті підходить до нього один з «ударників» та й каже:

— Пане директоре, та доки будемо так стояти, як ті фраєри, з оцими червоними богомазами?.. Пролетаріятові вже горло пересохло. Дозвольте скочити на п’ять хвилин до гастрономії, трошки прохолодитись.

Ну, що було робити?..

— Гаразд, — каже Петро, — на п’ять хвилин можна, щоб не довше! І тільки по одній скляночці пива, прошу вас дуже!

Під костьолом святої Маґдалени зеленів високий насип, засіяний рясною ще травою. Хлопці поскладали туди гарненько, рядочком, портрети «вождів», а самі пустилися гусаком до гастрономії. Коли ж бачить мій приятель, а пролетарі! з інших відділів роблять те саме — кладуть «вождів» на мураву, лицем проти сонечка, і пруть до гастрономії, як по свячену воду!

Минає п’ять хвилин, минає десять, минає чверть години! — а хлопців нема… Тут раптом зробився рух, заграли оркестри, впала команда: «Рушаємо вперед»!.. Ой, Господи Боже! Кинувся Петро по своїх хлопців, а вони вилазять з гастрономії, але в якому стані! Обличчя горять, як прапори революції, очі в кожного сміються, йдуть хлопці ши-и-ироко, від тротуару до тротуару, тримаючись дружньо попід руки, та виспівують таку контрреволюцію, що й слухати лячно:

«Подавися Молотов, як я штани полатав! А на заді залишив, щоб ся Сталін подивив!»

Мій приятель, розуміється, вмирає від страху — гине!

— Товариші! — благає їх. — Схаменіться, на милий Біг! Ставайте на свої місця! Беріть портрети!

Ба!.. Але ж з цими портретами вийшла справжня халепа: якраз коло Петрової групи поскладали були своїх «вождів» працівники львівського «Хліботресту», які теж вернулися з гастрономії в піднесеному настрою… Чи то під впливом цього настрою, чи від поспіху, їм і Петровим батярам геть чисто перемішалися «вожді»!

— Не руш мого Микити! — кричить якийсь балабушник і насилу вириває з рук Петровому бригадирові портрет першого секретаря партії.

— Пусти сякий-такий сину мого Молотова, бо як тя встрілю в ліхтарню, то всі кремлівські зорі побачиш!

А тут від слів приходить і до діла! Ось майнув у повітрі портрет маршала Тимошенка і з цілим розмахом опинився на чиїйсь маківці, аж полотнище лопнуло! Тут хтось когось вгараздив Мікояном! Там хтось комусь зацідив Кагановичем! А два Петрові стахановці підняли високо вгору портрет батенька народного і засадили його по шию директорові «Хліботресту», що накинувся їм під руки…

Піднявся крик, метушня, засюрчали свистки, з’явилась піша та кінна міліція… Але на дальші наслідки тієї «жовтневої революції» мій приятель вже не чекав: бічними вуличками втік додому,