Король стрільців - Іван Керницький

там не почастували під час сповнювання службових обов’язків. Вертався мій предок додому з другого кінця села десь опівночі, та й продрог по дорозі, бо ніч була прохолодна. Аж бачить, коло хреста хлопці «субітку» кладуть. Зрадів предок, присівся до вогню, витягнув капшучину, дав хлопцям закурити та й питає:

— Що ж то ви, хлоп’ята, спите?.. Чому не підкинете дрівець до «субітки»?

— А підкиньте самі, як ваша ласка, — говорять парубки. — Там коло вас купка дров стоїть.

— Хе-хе, — захихотав предок, — файні мені дрова. Та ж то чиїсь поламані ворота!

Підкинув дрівець, погуторив з хлопцями та й потюпав додому збиратись на Ютреню. Прийшов до свого подвір’я та й руками сплеснув: а де ж мої ворота?

Білий спокій

Сніг не падав, а валився з неба, як казали колись вдома. Валив і засипав світ холодним піском, аж по верховіття ялиць, по найвищі шпилі Вапманової «фамілії». От, здавалося, ще трохи-трохи, і позападаються в білу безодню всі зірки разом з блідим перестрашеним профілем місяця, і тоді вже ніхто й ніщо з неї не викарабкається — ні звірі, ані люди, ані небо, ні земля…

Коли я так стояв, задивлений і заслуханий у білий світ за шибкою вікна, у сусідні від моїх двері легенько постукано. Почувся знайомий жартівливий Андріїв голос:

— Пане докторе, та невже ви забули?.. Я так і знав! Ну, так, ми чекаємо вас із святою вечерею… Мама дуже просить не спізнятися: борщик стигне!

Тоді мені раптом пригадалося, що я також запрошений на Свят-Вечір у гостинний дім наших добрих сусідів, панства Гарасевичів.

З незабутнім доктором Остапом Грицаєм, як і з кожним апостолом правди і науки, був завжди той самий клопіт: він, сердешний, забувався. Вправді, на диво, доктор пам’ятав, що його запрошено сьогодні на вечерю, тільки забув, до кого саме: до панства Гриневичів, — заходив у голову, — чи до панства Козаків?.. Тоді Андрій мусів дати докторові пластове слово чести, що його ждуть з Вечерею у них в хаті! Це помогло. Доктор обмотав шию шаликом, потер долоні і допитливо прижмурив око:

— А буде чим, пане товаришу, теє… душу розрадити?

— Для вас, пане докторе, — сказав Андрій, — тато зберігає щось спеціяльне, що пригадає вам віденські часи, які ви так часто згадуєте: добре винце!

…Сніг летів тепер з неба білими клаптями, але був теплий-вологий, і зразу танув під ногами. Андрій Гарасевич, як і пристало провідникові-альпіністові, пішов попереду, протоптуючи нам стежку важкими лещетарськими черевиками. Стрункий, ясноволосий, він ніколи не носив шапки чи капелюха, ні літом, ні взимку. Сніжинки іскрилися в його чуприні і зразу топилися, стікаючи мокрими ниточками по бронзовому обличчі. А його очі, блакитні задумані очі поета, увесь час закохано мандрували по верхів’ях стрільчастого Вапманового хребта, — де й постигла через півроку нашого Андрія Біла Смерть, так передчасно і так трагічно…

…Отаким його бачу, такий він стоїть тепер перед моїми очима, як тоді, 25 років тому, коли провадив нас обидвох з доктором Остапом Грицаєм на святу вечерю до 6-го бльоку в таборі «Орлик», у Берхтесґадені…

І ще мені пригадується з тих часів один момент: кожного разу, коли Андрій вертався з гірської мандрівки, він завжди приносив улюбленій своїй матері найкращу, як запевняв нас, альпійську фіялку в подарунку.

Цей мій різдвяний спомин я кладу сьогодні, виручаючи покійного побратима, замість альпійської фіялки на свіжу ще могилу його матері Софії Тарасович, людини шляхетної душі й золотого серця, яка була довгі роки і для мене наче другою матір’ю.

Миляні баньки

До письменниці, яка щасливо пережила казахстанську каторгу, а потім опинилася у вільному світі, під час одного з її авторських вечорів підійшла онесмілено пластунка, студентка коледжу, і сказала:

— Пані Уляно, ваша книжка про Казахстан зробила на мене таке глибоке враження, що несподівано для мене самої я стала авторкою оповідання для дітей із життя наших засланців у Казахстані… Звичайно, до великої літератури йому далеко, але для пластового журнальчика, хтозна, може, й підійде. Я дуже вас прошу — прочитайте його і поробіть ваші завваги. Там напевно будуть якісь неточності, а то й нісенітниці чи кострубатості мовостилю.

— Для мене, — розповідала потім письменниця, — це був, як тут кажуть, сюрпрайс, несподіванка, що представниця молодого покоління, на яке так усі нарікають, не тільки прочитала мою книжку, але й під впливом цієї лектури сама ступила на літературну стежку і пише по-українськи! Я з немалим зацікавленням, а то й хвилюванням прочитала оповіданнячко молодої подруги, написане скромно, безпретензійно, але справді талановито. Авторка в живих кольорах змальовує сценку з життя дітей в якомусь ближче неокресленому таборі українських засланців-каторжан. Діти, позбавлені в умовинах нелюдського таборового режиму всяких цяцьок та іграшок, придумали собі забаву: десь вони роздобули шматочок мила і пускають з нього в повітря баньки… А ці баньки виходять у них такі чудові, веселково-райдужні, що діти в захопленні плещуть в рученята і гукають: «Ох, вони такі гарні, як Україна!»

Письменниця зробила в оповіданні незначну коректуру і переслала молодій авторці з щирими ґратуляціями й заохотою — далі пробувати пера. «Не гаючись і не вагаючись, висилайте негайно до друку Ваш твір, — писала їй. — Він заслуговує на поміщення не тільки в пластовій, але й в кожній іншій українській ґазеті, навіть в літературному журналі!»

— Все те, що я писала їй, було згідне з правдою, за вийнятком одної побутової подробиці, яку я свідомо промовчала, — розповідала письменниця в колі приятелів з письменницької бранжі. — Я просто не мала серця написати цій дівчині, що за всі роки мого перебування на засланні я