Король стрільців - Іван Керницький

Але Старець Божий був людина бувала, здавалося, він знав і пам’ятав, де колись стояла кожна церква чи дзвіниця, кожна липа і хрест при дорозі! Він цікаво й барвисто розповідав дітям-янголятам про чудову землю їхніх батьків, що з неї так зараня вирвала їх люта смерть. Розповідав про поліські Медобори, волинські села і золотисті подільські лани, про невисказану красу карпатського краю і тиху задуму лемківської землі. Потім розказував їм красні казки і легенди про славну бувальщину їх народу, а потім мусів хіба розповідати щось веселеньке: може, байку про Лисичку-Сестричку, а може, прочитав їм з пам’яті другу книгу «Лиса Микити» — про пригоди Кота-Мурлики у війтовому курнику, бо тоді несподівано для всіх святих у небі і на превелику радість Божій Матері, засумовані личка дітей прояснились, а з німих і замкнутих досі уст покотився щирим сріблом, перший раз за всі часи, безжурний дитячий сміх!

Божі душі дуже дивувались, коли це вчули.

— О, це мусить бути якийсь великий Чудотворець, — казали. — А може, котрийсь з Апостолів?

Хронікарі завзято мовчать, та й історія королівсько-столичного міста Львова нічого про це не каже, чия це була затія показати у вертепному дійстві, в живих образах, усе наше героїчне минуле, сучасне і майбутнє! За такий гігантський, можна б сказати, проект узявся драматичний гурток при читальні товариства «Просвіта» при вулиці Круп’ярській, на Личакові, в літо Боже 1935-те, поскільки підготова інсценізації таки справді почалася літом, але затяглася трохи більше ніж півроку.

Найбільшою атракцією вищезгаданого Вертепу була незліченна скількість «дієвих лиць» і тьма-тьменна статистів! Помічник режисера, пан Ромко, він же диригент хору Янголів і Зрадників (бо й такий був!), ніколи не міг дорахуватися, скільки він має на сцені персонажів, тим паче, що їхня участь в пробах-репетиціях дуже далека була від точности й регулярности.

Так, для прикладу, у почот Царів або Волхвів зараховані були не тільки русько-українські князі, королі і видатніші гетьмани, але й історичні постаті визвольних змагань, провідні мужі нашого національного відродження, як Тарас Шевченко і Маркіян Шашкевич, як також представники різних українських військових формацій. Хлопці радше з неохотою і під моральним тиском приймали епізодичні ролі козацьких отаманів і сотників, що в цьому промінентному зборі були найнижчі ранґою.

Тут ще треба відмітити, що до українських збройних сил був також залучений Юрій Переможець, тоді ще не викреслений з реєстру святих, у чині полководця небесної кавалерії… А дійство починалося на Софійській площі в Києві масовою сценою, що просто приголомшила публіку, хоч і не обійшлося, як то звичайно буває при масових сценах, без деяких дрібних дефектів… Якись незграба, скажемо, зачепив ногою кулісу, що представляла пам’ятник Богдана Хмельницького на коні; куліса бебехнулась на сцену, а за сценою показався непередбачений в інсценізації «живий образ»: як перший «Зрадник» обіймав та цілував другого «Янгола»…

Незвичайно кольоротним персонажем був також Кобзар, підхарактеризований на сліпця, в білій полотнянці і в жовтих мештах. В історії українського театру це був, мабуть, перший кобзар, що виступив з… мандоліною замість бандури!

Еге ж!.. Ми тепер чаруємо нашу молодь, напускаємо їй туману, що там, мовляв, у рідному краю ми наполегливо зберігали всі традиції та національні святощі, а на превеликий сором гордому, княжому, завжди вірному Льва городові, ви не мали там у кого позичити бандури для театральних потреб, якщо через місто не переїжджав тоді мандрівний бандурист — в роді професора Ємця або Сінґалевича і Ґонти! Як подумаєш, скільки тепер в Америці і в Канаді наших ансамблів бандуристів і бандуристок, не враховуючи капель Китастого і Потапенка, то просто аж ніяково признаватися до свого галицького Піємонту та його столиці!

Все ж таки найбільш зворушливою картиною Вертепу мала бути сцена, коли українські діти спішать до Ісуса з поклоном, несучи Йому дари багатої хліборобської України. За різними клопотами і замороками («все на моїй голові!») помічник режисера забув на амінь придбати таку важливу бутафорію, як ці «дари»! В останню мінуту післав післанця до цукерні пана Карачевського, щоб він був добрий і відпустив у «коміс» для театру два фунти дактилів, три вінки фіґ і кілька штук помаранч. Хоч ці продукти не символізували природніх ресурсів України та всього її багатства, то покладені на позичену в церкві тацу, застелену вишиваним рушничком, виглядали дуже мальовничо й апетитно на колінах у діточок в національних строях, що терпеливо ждали свого «виходу» за лаштунками.

А власне слабим пунктом вертепного дійства було те, що монологи Царів або Волхвів тривали страшенно довго і дуже їх було багато, поскільки вони сягали у глибину віків, у сиву давнину нашого народу. І так, поки Царі відстогнали всі свої монологи, бідні діточки чи то з нудьги, чи просто проголодавшись, помаленьку згамцяли фіґи, дактилі та інші полудневі овочі, а новонародженому Ісусикові залишалася порожня таца, — правда, далі ще застелена вишиваним рушником.

Звичайно, без «дарів України» пан Ромко не відважився випускати дітей на сцену, і так ця хвилююча «жива картина» відпала… Діти поплакались, мами поображалися, а за «коміс» довелося панові Карачевському заплатити.

На жаль, відпала теж поява св. Юрія Переможця, а то з непередбачених причин… Як то звичайно буває в молодих акторів, гімназист, що виконував цю ролю, не здолав опанувати нервів і був примушений вийти за потребою до однієї установи, що знаходилась в подвір’ї. Вийшов надвір уже в повному риштунку, перебраний за святого, у панцері з тектури, в шоломі, зі щитом, а навіть зі списом у руці — для всякого припадку. На його горе-лихо, коли вертався назад, затялися вхідні дівері на сцену. Він, щоправда, грюкав-стукав до дверей, але ж ніхто його не