Король стрільців - Іван Керницький

Той знову відсалютував, обернувся рвучко на п’яті, заверещав щось на цілу морду, поліція підірвалась, як вражена громом, тайняки поскакали один за одним до грузовиків, вкритих брезентом і навантажених уже хлопцями, заграли мотори, затріщали мотоцикли, і вся кавалькада з шумом, лоскотом і тріскотінням помчала вгору вулицею Льва Сапіги, в напрямку Головного Двірця.

Чорна лімузина з достойниками легко, безшелесно обернулась під будинком жандармерії і поїхала собі вниз, вулицею Коперника. За нею почвалали поліцаї на конях. Під будинком стало тихо, порожньо, все якось так швидко зникло, щезло, немовби розплилося в тумані або в примарному сні.

Пан Макс аж протер собі очі, а потім імлу на шибці, не довіряючи сам собі. Зчудовано витріщився на пана інспектора Коґута:

— А то що?.. Поїхали? — спитав.

— Та ж бачите, що поїхали! — стиснув плечима пан інспектор і якось подразнено відсунув шпіцом парасольки свій чорний габік на потилицю. — Казав же вам пан комісар, що не буде на вас чекати, так? Так. Ви тут щось задовго вовтузились з тою камізолькою! Гм! Що ж мені тепер з вами робити, сиротою нещасним? Треба буде вас десь притулити.

Зійшли по сходах на партер, до службової кімнати, де за столом дижурного сидів лисавий пшодовнік з підпухлими червоними очима, гейби був після тяжкої пиятики.

— Сташку, — сказав до нього пан Коґут, — цього ґаґатка (повзав на пана Макса) залишили, і я забираю його на Яховича.

Пшодовнік широчезно позіхнув і махнув головою, мовляв, 'а веди собі його і в трястя, і в чорне озеро.

Пан Макс під опікою пана Коґута вийшов на світ Божий.

Дощ тільки дрібно накрапав, мокрий туман порозсувався трохи поміж будинками і дахами, над Цитаделею показалася латочка блідого неба. На вежі костелу св. Марії Магдалини вибила сьома година.

— Реґулямін ніби наказує закувати вам руки, — сказав пан Коґут, розпускаючи парасолю, — але я гадаю, що ви не зробите мені і собі збитка та й не звієте по дорозі?

— Не звію, бо сили не маю тікати, — пробурмотів мій неоцінений пан інструктор. — Що воно за мара? Недовго сидів, всього три доби, а почуваюся такий змотлошений, як сучий син. І страшенно хочеться спати.

— Не журіться, в Бриґідках виспитесь досхочу, — потішив його пан Коґут. Вуличкою Кляйновського звернули в Поєзуїтський город. Високі голі каштани стояли й шуміли в похмурій задумі осени, до ніг ліпилася глинчаста земля і гниле листя, що пахло влежалими, а ще не теребленими горіхами. Купи кавок перескакували чорними плахтами з дерева на дерево і наповняли пустий в ранішній порі парк невгомонним гамором.

І дивним смутком.

Чи то від пахощів збутвілого листя, чи від хлюпання рідкого болота під ногами, чи від каркання кавок над головою, чи від чого іншого, на душу мого пана інструктора налягла чорна мелянхолія… Йшов, звісивши голову, високий та худий, мов смерть, зарослий, неголений, в смішній прикороткій кацабайці, нагадуючи потрохи страхопуда на відпустці.

Пан Коґут ледве поспівав за ним маленькими ніжками ямника.

— Гов! Гов! — сказав, задихавшись, як підпалена коняка. — Ви то розпустили крок на півкілометра і хочете, щоб я, старший чоловік, що йде за два роки на емеритуру, дотримував вам темпа? Стривайте! Може закуримо, га?

— Ой, дуже радо! — щиро зрадів пан Макс.

— Ну, то файно. Потримайте мені парасолю.

Пан інспектор Коґут витягнув коробку «дамських», почастував арештанта цигаркою ще й сам засвітив йому сірничка.

— Як знаєте — я не палю, але цигарки ношу при собі на всякий випадок, як той польський канонік… Щоб почастувати часом якого симпатичного націоналіста, ха-ха. Беріть ще два, на запас.

Пан Макс затягнувся димом з такою насолодою, аж йому голова закрутилась від тієї розкоші, коліна підкосились, і світ пішов ходором. Мусів спертися плечима до стовбура деревини, щоб не впасти.

— Знаєте, пане інспекторе, чим пахне воля? — спитав, примкнувши повіки.

— Ну, ну, чим?

— Димом цигарки.

— Хі-хі! Пане Максю, ви мені тут починаєте філософувати! — дрібненько захихотів пан інспектор Коґут. — То хіба не в вашому волюнтаристичному стилю? Не філософуйте і не думайте забагато, бо індик думав, думав, аж йому голову втяли. Так? Так.

Вийшли з парку, наближалися до площі Смольки. На будинку Дирекції Залізниць вдарило пів на восьму. Тут раптом пан Коґут спинився, відсунув на потилицю свій габік і дуже ясно подивився на арештанта:

— Пане Максю, а ви знаєте куди повезли ваших колеґ з вулиці Лонцького?

— Та чому не знаю, — відповів пан Макс, — туди, куди й ви мене тепер провадите: до Бриґідок.

— Ой, ні, не вгадали! — покрутив головою пан Коґут. — Їх повезли просто до Берези Картузької, там, де Бога немає! Вас урятувала від тієї приємности… ну, скажемо, ваша камізолька.

На Яховича вулиці пана Макса довго не тримали, всього одну добу — не знали, який параграф йому причепити. А на відходному пан інспектор Коґут ще знайшов нагоду в чотири очі порадити йому, щоб на всякий випадок змінив клімат і на три-чотири тижні виїхав зі Львова на село.

— Тепер я бачу що не всі шпіцлі однакові каналії, — говорив потім мій неоцінений пан інструктор. — Якби вибухла Україна, то такого Базилька Коґута я вже не вішав би за обидві ноги, тільки за одну.

Про те, хто кого «вішав» і за котру ногу, може, колись іншим разом.