Король стрільців - Іван Керницький

Залишаючи в повному бойовому порядку розгромлений РСУК, герої заспівали собі «Роту» і збили ще на додаток сторожа будинку, інваліда Армії УНР. Після того прийшли помаленьку, не кваплячись, панове з поліції, списали протокол і заарештували побитого інваліда.

А тим часом вже летіли шиби, тріщали брами і гепали каменюки на вулиці Костюшка, де, як відомо, український стан посідання був доволі міцно закріплений. На розі вулиць Сикстуської і Костюшка стояв готель «Народня Гостинниця», далі будинок «Української Преси» пана Івана Тиктора, «Маслосоюз», ресторан «Гастрономія», що банкрутував реґулярно щороку, ще далі, на вулиці 3-го Травня, притулився в закапелку «Центробанк». Було що громити, хоч розпережися.

Але розмах погромників сильно гальмував невигідний терен дії: вулиця Костюшка була коротка та вузька, а ще до того притикала до такої рухливої артерії середмістя, як вул. Сикстуська. Звалившись чорною хмарою від сторони Університету, корпоранти так і застрягли в цій вуличці, неначе шницлі в братрурі, товплячись, місячи й тратуючи одні одних. Крім того цегли й каменюки летіли не лише здолу у вікна наших установ, але й падали в достатній кількості згори, з вікон і дахів, на їх замотеличені лоби.

Тіснота надолі була така несамовита, що кожний камінь і кожна цеглина знаходили свою ціль — просто мусіли попасти в чиюсь лепету. Славно і з честю попрацювали тоді урядуючі на дахах «летючі бриґади», які йшли у бій з кличем: «За одну нашу шибу — дві ваші фраєрські голови!»

Урядовці «Центробанку» відбили атаку на цю заслужену кооперативну установу при помочі пляшечок з сірчаною кислотою та іншими корисними хемікаліями. А до будинку «Української Преси» вдерлися напасники аж через дах і при допомозі сильного відділу поліції, що прийшла, мовляв, шукати там пальної зброї.

З обіду штаб в Академічному Домі дістав від Славка Башука перший рапорт, що на 4-ту годину пополудні шикується велика атака на «Просвіту» і редакцію ґазети «Діло». Туди зараз і подались дві «летючі бриґади», що потім доповнили свій бойовий склад місцевим елементом — друкарями, службовцями, а то й принагідними відвідувачами канцелярії Товариства «Просвіта».

В будинку заряджено стан облоги. Дві брами бувшого палацу князів Любомірських забарикадовано столами, бочками, белями паперу. У всіх важливих пунктах, а переважно у вікнах і на даху, за коминами, зайняли позиції оборонці, узброєні в повиривані кістки з бруку, цеглини, дрючки та залізні ломи. Друкарі приготовили собі кіблі з розтопленим оливом (яке постійно підгрівали) достоменно так, як у середньовічних часах, під час татарської облоги.

Штурм на «Просвіту» почався з Ринку, а головна атакуюча колона формувалась під Ратушем, коло ампірової криниці Діяни, де часом на Йордан святили воду.

В тому самому місці 16-го червня 1578-го року покотилась з-під катівського топора буйна голова отамана Івана Підкови. Хронікар записав, що в тому моменті, як кат махнув сокирою, завалився дах на Ратуші.

Інша група корпорантів пробувала сфорсувати бічну браму від Руської вулиці, що їй подекуди вдалося осягнути, а навіть успішно підпалити купу сміття. Та зустрівшись з «гарячим» привітанням друкарського цеху, напасники відступили.

Наступ від Ринку продовжувався кількома хвилями, кожночасно підкріплений несамовитим рейвахом: «Гурра! Бій кабануф-гайдамакуф-такіх синуф!» — але від цього крику старі мури «Просвіти» не хотіли розпастися, як мури Єрихону, тяжка брама держалася цупко на ржавих завісах, ну, та й оборонці теж не шкодували нагромадженої муніції.

Ззовні будинку розгравались гомеричні сцени, які багато де в чому нагадували безсмертну главу з «Тараса Бульби» — облогу Дубна запорожцями. З тим, очевидячки, додатком, що тут ролі були відвернені, бо поляки облягали нас. Йшла завзята перепалка на язики між облягаючими й обложеними. Поляки здолу кричали: «Україньци за Збруч!», а наші згори через вікна відповідали їм: «Ляхи за Сян!» або: «За Сян, ляше, бо тут наше!» — при чому частенько згадувано материнство в сполуці з деякими дієсловами «діяльної» і «страждальної» форми.

Якийсь дядько з провінції у вишиваній сорочці гукав з вікна другого поверху: «Гей, панове-студенти, то ви ще такі темні, що хочете «Просвіти»? — Ходіть-но ближче, ми вас просвітимо!»

Розуміється, не одного тоді «просвітили». Каретка швидкої допомоги збирала багате жниво, зрештою, по обох боках барикади. Потім наша преса писала, що «у вандальському погромі «Просвіти» і редакції «Діла», якому міг приглядатися через вікно з Ратуші президент міста Львова, брала участь тисяча студентів». Не знаю, чи було їх рівно тисяча, може, на один більше або на один менше, знаю натомість зовсім певно, що в геройській обороні нашого Альказару взяв активну участь мій неоцінений пан інструктор.

Вже надворі стемніло, як він вернувся додому з потужною ґулею на голові, в пошарпаній, закривавленій сорочці, але в бойовому настрої.

— Так, народній приятелю, — сказав, прикладаючи мокрий рушник до лоба. — Ти лише все бистро обсервуй і бери на розум, бо колись надійде такий час, що й ти обриватимеш такі ґулі за національні інтереси. Поки що пошукай мені в шафі чистої сорочки, хоч не мусить бути обов’язково нова, бо її, здається, спіткає така сама доля, як цю, яку приніс у стряпцях додому.

— То ви знову йдете на війну? — питаю.

— Так, народній приятелю. З нинішним вечором міняємо воєнну тактику — йдемо в протинаступ, яко же сказав один великий генерал, що наступ — це найкраща оборона. Якби я до ранку не вернувся, то ви тут мною не турбуйтесь, що мені щось погане сталося: я напевно буду в шпиталі або в криміналі.

Справді ще того самого вечора стали творитись дивні містерії на вулицях Львова, зокрема в сусідстві так званого студентського Корза, чи то пак Променади, на вул. Льва Сапіги. Тут бо щовечора панове-корпорантики шумно й бундючно парадували в перебакирених на чубку голови корпорантських шапочках, з товстими палюгами-«паперівками», завішеними в кожного на лівій руці, бо права тримала «де-пахе» панянку.