Король стрільців - Іван Керницький

Врешті зідхнув, якось ніби співчутливо, сягнув до своїх маєтків і видобув з-під «яська» камізольку.

— Купи цю кацабайку, — звернувся діловито до пана Макса.

— На дідька мені твоя кацабайка! — офукнувся пан Макс. — Завтра і так піду додому.

— Ну, то ще не знати. Можеш піти, а можеш і не піти, а кацабайка пригодиться. Я дорого від тебе не схочу.

— Скільки?

— Дай п’ятку. Тано, як борщ.

— Що з того, як я не маю цента при душі.

— Нічого, я підожду. Заплатиш, як вийдеш на світ. А товар добрий, солідний: ватована камізолька з рукавами.

«Гм, — поміркував пан Макс, — заплачу — не заплачу, а камізолька справді може придатись, коли тут довше прийдеться страждати за Україну».

Добили торгу при свідках, які зараз же запросилися на могорич при найближчій нагоді, як вийдуть на волю. Пан Макс одягнувся у ватованку — була на нього, як кожна одежина, заскупа і закоротка, а Потішко після того аж віджив, аж прояснів на обличчі, що, кінець кінцем, таки недармо пішов сидіти і зробив хоч цей паршивенький інтерес.

Зрештою, під вечір ждала на нього ще інша мила несподіванка: друга Потішка і три десятки арештантів пустили додому.

На решту тюремного братства налягла при цьому хвиля легкої, так сказати, депресії, бо хоч кожний з них і був волюнтарист та стоп’ятьпроцентовець, але не одному черв’ячок заздрости смоктав душу, що ось твій співкамерник виходить на світ, а ти лишаєшся на непевне завтра. Це вже таке несвідоме чи підсвідоме, але чисто людське почування, з Декалогом не має жадного зв’язку.

Але на другий день настрій у хлопців піднявся, бо прийшли панночки з Комітету Допомоги Політв’язням і принесли подачу, як звичайно, гребінці, мило, цигарки, ну, і дещо конкретне: домашню птицю в смаженому стані, торти і тістечка.

По відбір приносів кожна камера висилала до тюремної канцелярії одного представника, і на такого делегата голосився з підскоком мій неоцінений пан інструктор, бо дуже любив обціловувати панночок із Комітету, що, зрештою, в таких випадках належало до в’язничного церемоніялу. При такій зворушливій оказії потрапляв теж доволі спритно встромити панночці ґрипса з тоненької цигаретної бібулки.

Минув ще один день за ґратами без особливих випадків, хіба тільки те варто відмітити, що в 35-ій камері, де згромадились шахісти, шаховий віце-майстер українського Львова, Турівський, влаштував матч-симультанку «насліпо» на восьми уявних шахівницях, і вже був виграв чотири партії, а п’ятий противник піддавався, як до камери впали дозорці, забрали з неї десять патріотів вкупі з віце-майстром, а решту недобитків перегнали на 33-ту камеру.

Потім виявилось, що тих десять трохи напарили і теж пустили на волю. Вправді Турівський денервувався й домагався, щоб його затримали до завтра і дозволили закінчити симультанку, але представники публічної безпеки були люди кам’яні, невблаганні і таки нагнали дядька додому.

Вже в камерах погасили світло, як із 33-ої делікатно застукано на 31-шу (де сидів мій неоцінений пан інструктор): «Нас перевозять завтра до Бриґідок!»

— Що з нами? — відстукано з 31-ої.

— Не знаємо.

Дальшу сигналізацію припинив дижурний «клявіс», що гримнув кулачищем у двері і крикнув «спаць!», римуючи зі «спаць» відповідного матюка.

Обидві камери поснули в неясно-тривожному очікуванні чогось невідомого…

Вранці зробили їм «побудку» на годину скорше, як стояло в порядку дня. На коридорі кипів якийсь надзвичайний рух, метушились туди й сюди «посмітюхи», попід камери крутилися тайні, заглядали у візитирки, щось записували. Сніданок — чорну каву і пів «комісьняка» — видано у великому поспіху, дехто не встиг і хлепнути гарячої рідини, що пахла йодиною, тільки язика собі попарив, як із лоскотом відчинилися двері, до камери впали поліцаї з палками і зверещали:

— Всі на коридор — марш!

Заспані, напівпритомні хлопці, ковтаючи на ходу гливкий, як глина, хліб, кинулись отарою на коридор: тут їх поліцаї вишикували в двійки і пришлюсували до в’язнів із 33-ої камери, які вже стояли в двійках і чухались — в їх камері, казали, були холєрські блощиці. Ще раз впала команда «марш!» — і всю революцію погнали сходами на низ, до головного входу від вулиці Льва Сапіги.

Вже виходячи з камери, мій неоцінений пан інструктор помітив своїм бачним оком, що «посмітюхи» проводжали арештантів якимись дивними поглядами і ніби моргали значуче один на одного, мовляв, не знають, сараки, куди їх беруть…

Пан Макс узяв це за поганий знак, але змовчав, ніщо нікому не казав. Взагалі всі вірили, що їх перевозять до Бриґідок.

Був вогкий слизький ранок 5-го листопада, надворі ледве сіріло. Вуличні ліхтарні, закутані в густу мряку, неначе в вату, ще таки давали більше світла, ніж це крадене світло денне. В долі, на вулиці Пелчинській, з трамвайного депо вирушали, подзвонюючи, трамваї на свій щоденний рейд. Сонно каркали ворони.

Що хлопців зразу здивувало і навіть трохи їм підхлібило — це та величава асиста, яка очікувала їх на вулиці: поліція на конях, поліція на мотоциклах, а під самим будинком — купа хатраків. На розі Лонцького і Льва Сапіги маячіли дві «буди», два вантажні самоходи, вкриті брезентом.

— Ой, ґвалт! — жартували хлопці. — То аж треба стільки війська, щоб перевезти нас із Лонцького до Бриґідок?

На закруті вулиці Коперника затріщав ще один мотоцикл, і в човнику, причепленім до