Брати Кошмарик, Магістр і я - Єжи Брошкевич

— У це не треба вірити. Вони існують.

— Саме так! Існують! І вони були вдома ще раніше від нас!

— Вибачте! Але що з того?

— Та все ж ясно. В нашій кімнаті був дуже добрий радіоприймач і непоганий кольоровий телевізор. Випробувавши їх, батьки потім майже ніколи ними не користувалися; мабуть, мама тому й поставили їх у нашій кімнаті. Але вони зробили помилку, що ввімкнули ці обидві скриньки в електромережу і часом у якихось особливо важливих випадках слухали радіо й дивилися передачі по телевізору. Пригадую, що вони робили це в нашій присутності. На наших очах. Ви розумієте?

— Починаю розуміти.

— Саме так! Досить було нам один раз побачити, щоб запам'ятати, що, чим і як.

— Отож ви запам'ятали?

— Запам'ятали. Батьків здебільшого годин по вісім не бувало вдома. Їжа для нас стояла приготована в термосах і в холодильнику. Все потрібне для особистої гігієни мати теж старанно готувала для нас. На такі нудні заняття надрозвинені близнюки витрачали менше години. Це мало. А що ж було їм робити решту вільного часу? Смоктати палець на нозі? Чи, може, бавитись якимись дурними брязкальцями? Тьху! Адже мій чудовий братик уже на другий день після того, як отримав цю іграшку, сформулював так званий «закон брязкальця».

— Що-о-о?! — вигукнув я. — Закон?

Магістр аж захлинувся тихеньким сміхом.

А Марек і оком не змигнув.

— Я довів, — сказав він, — що сила звуку звичайного брязкальця залежить від сили, з якою вдаряю ним у тім'я мого брата. І навпаки.

— Ви чуєте? В тім'я! Я запитую, як довго могли ми гатити брязкальцями один одного в тім'я? Ми взялися за радіоприймача, потім за телевізора. Спершу ловили все підряд. Але вже через два тижні почали вибирати окремі передачі й цикли програм. Слухали, дивились. Брязкальця зовсім закинули. Почали ми з культурно-освітніх передач, науково-популярних і наукових. Вас це не дивує? Ви думаєте, що охота до науки зростає з віком. Це дурниця й демагогія. В дуже багатьох школах, ліцеях, технікумах, середніх і вищих навчальних закладах; науку впихають! Саме так! Впихають, утовкмачують, вбивають в отупілий від надміру інформації мозок. Гірше того, вже малюкам у дитсадках починають щось наказувати, до чогось їх примушувати. Легше наказати, ніж пояснити. Чи ж не так? Тому, якщо хто-небудь зможе протягом багатьох років зберегти природне й радісне бажання вчитися, це вже велике діло. Майже геройство! Запевняю вас, що щире, радісне, не зіпсоване страхом бажання вчитися притаманне насамперед у дуже ранньому віці. Для тих нещасних молодих людей, що їм кажуть: «Ті-ті-ті, сю-сю-сю, пітю-пітю». А тільки-но якийсь кмітливий і ображений малюк, побачивши схилену над ним тітку-ідіотку, слухаючи ці «сю-сю-сю» і «ті-ті-ті», починає з усієї сили здригатись, його одразу підозрюють у тому, що він, напевне, наклав повні штанці. Ось пригадайте собі свою молодість.

— Якраз пригадую, — зітхнув я.

— Чоловіче, — нагадав Марек, — тітка чекає.

— І катастрофа, — шепнув магістр.

— Саме так, — посміхнувся Ярек. — Вся ця історія не варта була б щирих описів, а тим більше поеми, якби не тітчина наївність і не те, що вона хворіла на аритмію серця.

— Капці, — буркнув Марек.

— Справді, капці. Отож тітка, людина лагідна й без зайвої ваги, носила капці на підошві з губки. Вона ходила зовсім нечутно і взагалі мала звичку оберігати спокій інших людей. Вона старанно доглядала нас. Її трохи дивувало, що ми вже користуємось кількома десятками слів, до того ж зовсім не шепелявлячи, але вона реагувала на це як слід. Вона визнала, що ми надто розвинені як на свій вік, і сама перестала з нами сюсюкати й називати нас «хльопциками». Вона не стовбичила над головою, намагалась не набридати нам і рухалась на нижній межі чутності.

— Переважно, — втрутився Марек, — сім десятих децибела. Я виміряв. Два й одна десята децибела… верхня межа. А ми? Кажи, Яреку!

— А ми розбестились. Потроху ніби забули, що цілий день перебуваємо під дбайливим наглядом тітки Розалінди. Ну й дійшло до катастрофи.

— Якої? З чиєї вини?

— По суті… з вини Ейнштейна.

— Неправда! — рішуче заперечив Марек. — Насамперед це була твоя вина. Твоєї безмежної тупості.

— А ти, геніальний братику, ні в чому не винен? Хто так по-дурному розбалакався? А хто вкінці почав репетувати, замість того, щоб спокійно й тихо пояснити нам зміст загальної теорії відносності Ейнштейна? Якраз про це щось передавали по другій програмі. І лектор говорив так побіжно й недбало, ніби все це було зрозуміло само собою. В нашій парі брат в фахівцем з точних наук і споріднених з ними галузей. Тому я ввічливо спитав його, яку форму повинен мати простір згідно з Ейнштейповою гіпотезою про часовий простір, якщо ми припустимо…

— Дозвольте сказати, — рішуче втрутився Марек. — Зрозуміло, що часовий простір еквівалентний чотиривимірному простору циліндра, що міститься в п'ятивимірному просторі, отже, вісь цього циліндра вказує напрямок часу. Адже зрозуміло? Ви так не вважаєте?

Я сказав, що вважаю. Але не пояснив, що саме вважаю.

Ярек подивився на мене такими очима, що ми обоє зрозуміли один одного.

— Нехай буде так, — погодився Ярек. — Все зрозуміло. Але я мав тоді шістнадцять місяців та інші нахили, ніж брат. Мені були ближчими науки природничі й суспільні.

Марек уже сердився.

— Гаразд. Але тоді ти паче затявся. Навіть не пробував уявити собі чотиривимірного циліндра. Будь ласка, зрозумійте мене, — пояснював він, — от ми сидимо собі в манежі. Щоб було зручніше, посідали на горщики. Не тому, що було щось потрібно, а просто для зручності. Спочатку я спокійно пояснюю залежність між масою і енергією. Трохи мовчу. Потім переходжу до явища заломлення променя світла в гравітаційному полі. Де там! Бачу, йолоп нічого не тямить. Повертаюсь до геометрії, до теорії відносності. Поволі піднімаюся з горщика і починаю на весь голос. Раджу, щоб він повернувся до максвеллівської