Брати Кошмарик, Магістр і я - Єжи Брошкевич

— Тут немає чого багато слухати, — сказав він. — Спершу треба подивитись. Але, як відомо, пане Єжи, подивитись — це замало, треба добре придивитись. Та й цього ще замало, насамперед треба збагнути те, що побачив.

— Придивляюсь, — мовив я.

— Бачу, — сказав він.

— Розумію, — освідчив я.

Перед нами, в долині Вісли, лежав Краків. Ранкове сонце майже розсіяло туман, тільки у вузьких завулках і понад берегом видніли його бурі залишки. Туман зробився прозорим. Більше того! Могло здатися, що він зовсім зник, всотався в мури, в зелень бульварів і парків. Але це був обман, хитре причаювання. Чудову панораму Старого Міста почали вкривати, ніби прозора пліснява, синя райдуга вихлопних газів, серпанки жовтого й зеленого туману, запона сірого диму. Старі гарні мури втратили чистоту обрисів, нові світлі квартали потемніли. Сонце стояло вже майже в зеніті. О цій порі важко дихати і серед такої ніби прозорої імли.

— Що ви знаєте, бачите й розумієте? — спитав пунктуальний Марек.

Якусь мить я вагався, чи розповідати їм про мого приятеля Тадека. Ще в школі ми прозивали його Птахом. Він ні про що так не мріяв, як про літання, авіацію, польоти й перельоти — і став пілотом швидше, ніж сподівався. Він налітав п'ять годин, коли вибухнула війна. Гітлерівці спалили його літак. Але Птах умів махати крильми. Через Угорщину і Францію він дістався до Англії. Саме тоді починалась велика повітряна битва за Англію. Птах збив шістнадцять фриців, відвоював чисте небо над Лондоном. Двічі він горів, тричі був поранений. Коли закінчилась війна, він був іще зовсім молодим, але хворим. Серце, підвищений кров'яний тиск… Настала осінь 1952 року. Над Лондоном повис туман, нерухомий, холодний туман. Він стояв над містом понад три тижні. Лондонське небо протягом тих тижнів, година за годиною, просякало сажею, вихлопними газами, димом і пилом сотень фабрик, димом десятків тисяч англійських камінів. Туман у лондонському небі перетворювався на отруту. І вона за два тижні вбила більше чотирьох тисяч людей, серед них був і Птах. Він воював за спокійне небо над Лондоном. І завоював його. А чим усе закінчилось? Отруєний туман у лондонському небі вбив нашого Птаха. Чи варто розповісти їм про нього?

Я вирішив, що варто.

— Послухайте, хлопці, — почав я. — Мені хочеться розказати вам про одного мого приятеля, якого ще в школі ми прозвали Птахом.

Брати Кошмарик швидко й ніби значливо перезирнулись. Мовчки чекали, магістр заплющив очі, сперся підборіддям на руку.

Я розповідав кілька хвилин, у загальних рисах. Потім запитав, чи вони зрозуміли смисл цієї невеселої оповіді.

Тепер усі троє дивились на мене пильно і з повагою. Ярек узяв мене за руку.

— Пане Єжи, ми цю історію знаємо й давно розуміємо її смисл.

— Звідки? — здивувався я. — Я писав про неї, але не друкував.

— Майор Птах був дядьком нашої мами, — сказав Марек.

— Зрозуміло, — шепнув я.

Запала довга мовчанка.

— Тепер я краще розумію, — повторив я, — чому ви вирішили зайнятись димами, сажею, отрутами, які, мов хижі шуліки, кружляють над містом.

— Зайнятися, — глузливо засміявся магістр Вернигора. — Це не те слово.

— Магістре! — різко сказав Ярек. — Тема розмови надто серйозна для зубоскальства.

Магістр образився й відійшов убік.

— Пане Єжи, — мовив дуже шанобливо Марек. — Ми вирішили оголосити війну цьому лихові наших часів.

— Хочу зауважити, — додав Ярек, — що, посилаючись на історичне порівняння, сучасні тумани, дими, вихлопні гази можна сміливо назвати «моровицею двадцятого століття».

— Дуже влучне визначення, — погодився я. — Але чи не забагато гучних слів уживаєте, хлопці? Війну оголосити легко, але як її вести? Існує велика різниця між ковбойським фільмом і будь-якою справжньою війною.

— Ми знаємо різницю між ковбойським фільмом і війною, — роздратовано сказав Ярек. — Тільки мені здається, що ви недооцінюєте ані братів Кошмарик, ані магістра Діонізія Гібридона Вернигори, ані, зрештою, наших спільних можливостей. Чи ви, наприклад, замислювалися, ким насправді є магістр, його дев'ятнадцять факультетів, чотири зацікавлення і двадцять сім інших умінь? У нього дуже сумирний вигляд, але я не раджу легковажно ставитись до магістра.

— Я теж, — ледь посміхнувся Марек.

— Насамперед я не раджу, — заявив магістр.

— Ви що ж, стаєте таким сильним, пане Діонізію? — приязно, але ще з більшою пошаною всміхнувся я до магістра.

— Він сильний, — буркнув Марек. — Ще й дуже.

— Скажу вам тільки, пане Єжи, — мовив магістр, — що мої механічні й динамічні можливості у багато разів більші, ніж інтелектуальні. Хоч і ці останні немалі й непересічні.

— За сприятливих обставин, — засміявся Марек, — наш любий магістр може зупинити на ходу товарний поїзд, що складається з п'ятдесятитонного електровоза й тридцяти двадцятип'ятитонних вагонів. Поїзд, який рухається зі швидкістю п'ятдесяти кілометрів на годину.

Я подивився на Ярека, як на ідіота, — і раптом! Раптом зрозумів, що ніхто мене не обдурює. Серце втретє підкотилося мені до горла, а в голові знову залунали дзвони. Я глянув на Марека, на магістра і знову на Ярека.

— Мій брат, — докінчив посміхаючись Ярек, — дуже здібний конструктор.

Чогось схожого я сподівався вже під час своєї першої розмови з магістром. Сподівався, припускав. Слово честі! Навіть підсвідомо підготувався до цієї хвилини. Але одна річ — припускати, а зовсім інша — бути впевненим. Навпроти мене, сягаючи головою моїх колін, стояло перевдягнене гномом незвичайне й дуже симпатичне створіння. Щось на зразок Кошалика-Опалика чи Божевільного Капелюшника. Його можна було запросити на морозиво або показати в дитячому садку. Воно могло б виступити в театрі «Гротеск»[8]. А виявляється, що цей сивобородий малюк, який має знання на дев'ятнадцять університетсько-політехнічних магістерських дипломів, добре вчепившись, може зупинити поїзд, що рухається зі швидкістю п'ятдесяти кілометрів на годину й складається з п'ятдесятитонного локомотива і кількох двадцяти-п'ятитонних вагонів. Як обрахувати цю силу? Скільки це буде дин? Боже мій! Я відчув себе, наче бовдур, якого викликали до дошки відповідати, а він нічогісінько не