Брати Кошмарик, Магістр і я - Єжи Брошкевич
— Наприклад, тоді,— засміявся Марек, — коли я пояснював, чому не вірю в можливість створення єдиної теорії поля.
Ярок теж засміявся.
— Вибачте. Скільки місяців було вам тоді?
— Повних шістнадцять.
Я схопився руками за голову, засміявся, але одразу ж зойкнув:
— Чистісінький кошмар!
— Авжеж! — засміявся Ярек. — Тато схопився за голову, мама вигукнула: «Чистісінький кошмар!» Що правда, то правда. Цілком чистий. Ми дуже дбали про особисту гігієну, тому справді були дуже чисті. Але чому одразу «кошмар»? Ми заперечили, і мама знову засміялась. Потім запитала в тата: «Що ми народили?» Тато відповів, що коли мова йде про народження, то він не відчуває себе відповідальним. І ми пригадали сімейну легенду про те, що мама ще немовлям у пелюшках наспівувала собі на сон табличку множення, а тато на шостому році життя пробував витягти квадратний корінь із піщаних пасочок.
— І ми, — сказав Марек, — не можемо відповідати за якісь успадковані недоліки, нам теж тяжко. І ми не заслуговуємо на прізвисько «кошмар».
— Тоді вони аж плакали від сміху, а мама спитала, чи можна звати нас «кошмарик»?
— Поторгувалися, — сказав Ярек, — і ми погодились на одного «кошмарика» на двох.
— І так уже й зосталося? — спитав я.
— Так уже й зосталося, — відповіли брати в один голос.
— А що було далі?
Знову взяв слово Ярек.
— Ми говорили цілий тиждень. З ранку до вечора, а два рази — до півночі. Тільки тоді ми полюбили їхні мудрі серця й витончений розум. Вони довели нам, що наші нібито великі знання — як діряве сито. Ми разом виробили план нашого дальшого навчання і вищої освіти. Писання й читання. На певний час вимкнути радіоприймач і телевізор. В кінці розмови батько й мати вже серйозно зажадали, що все це має бути родинною таємницею. Бо, як про це дізнаються…
— Бо, як про це дізнаються, — підхопив Марек, — усю четвірку можуть забрати на спеціальне лікування.
— Розумію, — мовив я. — Ви зберегли таємницю?
— Звичайно.
— А як із дальшим навчанням?
— Спочатку було важко. І в прямому, і в переносному розумінні.
— Писати й читати ми навчилися за тиждень.
— Але нам забракло слів.
— А словники важкі.
— А томи енциклопедії ще важчі.
— Лише тоді, коли Марек винайшов важіль, який підстрибував, нам стало легше.
— А коли нарешті нам сповнилось по двадцять місяців, ми почали…
І брати Кошмарик заговорили разом:
— Ми почали наші чудові подорожі!
Я подивився на годинника: була одинадцята година. Не зоглядівся, як минув час. Не знав, чи довго ще розповідатимуть мені свою історію брати Кошмарик. І насамперед — яка мета нашої сьогоднішньої зустрічі? Мені не випадало перебивати їх, але я вже трохи роздратовано спитав:
— Що ж це за подорожі?
Ярек і Марек один поперед одного загукали:
— Чудові подорожі! З Евклідом у глиб геометрії!
— Із Гомером під Трою!
— З Яном Длугошем[4] на Грюнвальдські поля!
— З Коперником довкола Сонця!
— І перша мандрівка в світ мікроорганізмів за допомогою першого мікроскопа, зробленого Левенгуком!
— З Шекспіром — на «Вечір трьох королів» і одразу на відпочинок під час «Сну літньої ночі».
— А мандрівка в глибину квантової моделі атома, це мало?
— А мандрівника з Константи Ільдефонсом Галчинським[5] на «Бал у Соломона», а з Юліаном Тувімом[6] па «Бал в опері»?
— А відкриття нової Америки у вигляді додаткової вартості, може, не рахується?
— Або перший стрибок через перший електричний елемент Вольта?
Я зрозумів!
Зрозумів, про що розповідають хлопці. Ті великі чудові подорожі були відкриванням нових світів науки. Без примусу, без погрожування палицею, без товкотнечі за тісними партами в задушливому класі. Я, наприклад, хоч не маю нічого спільного з геніальністю, назавжди запам'ятав кілька таких пізнавальних «подорожей», які зачарували мене в ранній молодості і які я пам'ятаю й досі. Навіть у геометрії та фізиці, хоч я погано розбирався у цих предметах. Але я мав щастя — потрапив до вчителів, які любили і вміли навчати. А що вже викладач польської літератури! Ого-го! Коли він вирушав зі своїми улюбленцями слідами Кордіана[7] на крижані альпійські гори, на Монблан, то від захвату аж перехоплювало подих! Тому мене зовсім не дивувало сьогоднішнє змагання братів Кошмарик. Але воно надто затяглося. Магістр Вернигора неприховано й неввічливо задрімав, я сам ледь стримався, щоб не позіхнути.
І вирішив, що пора припинити балаканину. Не дозволю їм більше нічого сказати: спершу нехай вони пояснять мені, чому й навіщо зацікавились моєю особою і послали по мене цього підозрілого гнома.
— Друзі! — сказав я і відчув, що це найбільш підходяще слово, що саме так я вже про них думаю. А вони? Обличчя в них проясніли, очі заблищали.
— Дорогі друзі! — повторив я, глянувши, на свій великий подив, і на магістра Вернигору. — Заявляю, що не дозволю вам і слова промовити, доки не дізнаюся, навіщо й з якою метою ви заманили мене сюди.
Магістр прокинувся, молодцювато потер руки, всі троє перезирнулись і, як на команду, кивнули головами.
— Отже, слухаю, — додав я суворо, але одразу ми всі четверо посміхнулись один одному.
Ярек узяв мене під руку і підвів до краю верхнього