Брати Кошмарик, Магістр і я - Єжи Брошкевич
— Отже, — белькотів я, — отже… магістр… отже, магістр є…
— Так, — перервав мої страждання Марек. — Ви не помилилися. Магістр — це багатофункціональний автомат з найбільшим об'ємом запам'ятовування даних і оперування ними, з найбільшою можливою механічною силою і… що найважливіше… з умінням самопристосовуватись до певних обставин. Ви вірите цьому?
— Вірю, — шепнув я, злегка затремтівши.
— Вам холодно?
— Ні. Я просто так тремчу.
— Адже вітру немає.
— Однак, — признався я, — в голові в мене протяг.
— Чому ж це так?
— Ну, — пояснив я вже більш упевнено, — я пробую самопристосуватись до обставин.
— Дуже доречно.
І вся трійка вибухнула гучним реготом. А я зненацька розгнівався й тупнув ногою.
— Будь ласка, зараз же поясніть мені,— вигукнув я, — чому такий чудовий механізм ви запакували у вбрання гнома?!
— По-перше, — сказав магістр, — тому, що я так захотів.
— По-друге, — засміявся Ярек, — щоб було смішно. А насамперед…
— Що насамперед? — спитав я, ще не зовсім отямившись. Ярек споважнів, очі в нього блиснули, наче у вовка.
— Насамперед, — відповів він, — ми повинні були подбати про те, щоб замаскувати зброю, яку сконструював Марек. Ми досконало знаємо різницю між стріляниною на екрані в якомусь ковбойському фільмі й між кампанією, яку ми хочемо розпочати. Магістр Діонізій — не єдина зброя, яку ми маємо в своєму розпорядженні, але, безперечно, наймогутніша. Її слід було якось добре замаскувати.
— Мені надзвичайно подобається таке маскування, — признався магістр, дивлячись мені в очі. — А вам ні?
— Ах, звичайно, так! — закричав я. — Мені страшенно подобається. Але…
— Але що?
— Але, — я знову звернувся до Марека і Ярека, — нам треба ще з'ясувати дві справи. По-перше, який сучасний стан знань і вміння братів Кошмарик? І по-друге, чим я зможу бути вам корисним у бойовій кампанії, яку ми намірюємось розпочати.
— Вибачте, — втрутився магістр. — На відстані тисячі двохсот одинадцяти метрів у дану хвилину перебуває передовий загін шкільної екскурсії, яка прямує на наш пагорб.
Дві секунди він прислухався.
— Де ми заховаємось? — запитав я.
— Тут неподалік є паш улюблений гайок. Берези, вільхи, ліщина, багато пташок.
— Ходімо! — вирішив Ярек.
Ми попідводились із наших стільчиків з павутини. Марек склав їх і ввіпхнув до бічної кишені куртки.
Магістр трьома рухами вивернув навиворіт ковпак і кирею, які тепер стали схожі на вбрання парашутиста. Він рушив перший, і вже через секунду його не стало видно.
Ми поволі спускалися, сонце пригрівало все дужче. У мене пересохло в роті. Я разів зо два ковтнув слину, мріючи про ковток якого-небудь прохолодного фруктового соку.
Ярек усміхнувся.
— Ще хвилинку потерпіть, пане Єжи. Коли прийдемо в гайок, там знайдеться щось випити. А також і перекусити. Чи ж не так, любий брате?
Марек не подивився на годинник, а притулив його до вуха.
— Другий сніданок, — промовив він, — уже взяв старт. Магістр направляє його в пункт приземлення.
— Про що ви говорите, хлопці? — вигукнув я, витираючи холодний піт із лоба. — Я чув щось про мандрівні нирки. Але про мандрівні сніданки?
— Людина вчиться все життя, — підтвердив Марек, а Ярек (наче для того, щоб не дати Марекові докінчити: «і дурною вмирає») швидко втрутився:
— Ви самі запитували, який сучасний стан наших знань. Ми показали вам магістра, а зараз покажемо сніданок, що літає.
— Сьогодні багато людей тиняється в ліску, — зауважив Марек. — Це заважає магістрові спрямовувати наш «Нелок» між кронами дерев.
Ми вже спустилися з пагорба й попрямували ледь помітною стежкою в глиб лісу.
— А що це таке «Нелок»? — спитав я.
— Назва чи предмет? — відповів запитанням на запитання Ярек.
— І назва, і предмет.
— Назва — це дотеп, — відповів Марек.
— Щиро кажучи, такий собі,— зітхнув молодший брат. Марек похитав головою.
— У тебе монополія на гарні дотепи?
— Ближче до теми, — перебив я. Ярек ввічливо кивнув головою.
— Це скорочена назва: нерозпізнаний літаючий об'єкт. Тобто «Нело».
До неї ми додали літеру «К», від «Кошмарик». Отже, повна назва звучить так: «Нерозпізнаний літаючий об'єкт «Кошмарик».
Цього було вже мені досить. Я зупинився. Став так, щоб бачити перед собою обох братів. Мене знову охопила злість, що я чогось не розумію і щось перевершує мої сподівання.
— Шановні генії! — сказав я. — Незрівнянні й чудові брати Кошмарик! Вас двоє, а я один. Я старший від вас, більше стомлений і маю зайву вагу. Проте ви хочете поглузувати з мене, запевнити, що виробляєте літаючі блюдця фірми Кошмарик? Обережно, бо я вас битиму.
Ярек і Марек засміялись.
— Пане Єжи! По-перше, ніяких бійок. Магістр, до речі, є оборонним автоматом і за десять секунд міг би відлупцювати вас. Але навіщо? Ніхто не збирається робити з вас посміховисько, і ніхто не виробляє літаючих блюдець.
— То що ж це за «Нелок»? Місячна корова чи літаючі біфштекси?
— Будь ласка, — Ярек показав пальцем на крони березового гайка, на галявині якого ми зупинились. — Оце наш Нерозпізнаний літаючий об'єкт «Кошмарик», скорочено «Нелок», любий пане Єжи.
Я глянув угору. По суті, я мав би знову почати скаржитись на своє серце і якісь невідомі дзвони, на те, що мені перехопило подих і пересохло в роті. Однак не скаржився. Перш ніж глянути вгору, я довго прислухався до Ярекового голосу і вдивлявся йому в очі. Мені важко було збагнути, що відбувалося. Безперечно, я чув слова і їхній зміст. Та водночас мені здавалося, ніби між Яреком і мною точилася розмова, і юнак остаточно переконав «любого пана Єжи», що вже годі будь із чого дивуватись, бо сьогодні сталася тільки одна незвичайна й дивна подія. А саме — дружба з першого погляду! Дружба