Брати Кошмарик, Магістр і я - Єжи Брошкевич

пане Єжи, — звернувся до мене Ярек, — бачу, що ви все ще недооцінюєте нас. Ми не будемо розробляти жодних планів просто тому, що вже приготували на ваш розсуд чотири різні плани. Кожний із них має свої достоїнства й вади. Будь ласка, перегляньте їх, оцініть і обміркуйте разом з нами. Ось папка з машинописним текстом, кресленнями, розрахунками й різними примітками. Виберемо найкращий план і… і тоді підемо напролом. Ви можете розраховувати на те, що ми досить багато чого вміємо. До того ж, ми не тільки вміємо, а й, головне, розуміємо. Мені здається, що ми багато чого розуміємо. І хочемо ще значно більше розуміти. До планів ми додали список різних допоміжних технічних приладів, виготовлених братами Кошмарик. Зараз чекаємо тільки на ваш вибір і на ваші поради.

Я взяв із рук у Ярека грубеньку папку й проголосив, наче з трибуни сейму:

— Дорогі брати К. і ви, магістре В! Я беру цю папку. Дві справи сьогодні вже твердо вирішено. По-перше, ми йдемо напролом. По-друге, всі проблеми будемо розв'язувати разом. Оце таке маємо сьогодні. Я зателефоную до вас узавтра рівно о дванадцятій.

Було вже початок на тринадцяту. Час підганяв. Отож ми розпрощались і розійшлися в різні боки.

Я не вмію читати чужі думки. Проте, спускаючись з Ліска в напрямку Волі Юстовської, був певен, що вся наша четвірка думає про те ж саме: що почнеться ЗАВТРА?!

Розділ III

Додому на обід я повернувся в чудовому настрої. Через кілька хвилин після того, як я розстався з трьома новими приятелями, весь Вольський Лісок розшумівся, небо прояснилося. На Краків знову повіяв холодний поривчастий вітер. Він пошматував брудні запони над містом, і шоломи башт, як у давнину, по-рицарському заблищали на сонці, засяяли очі й усмішки дівчат, немов найкращого весняного дня.

Дома, всупереч традиції, на мене чекали з обідом. Бо загалом у нас заведено, що той член родини, який пішов прогулятися, вільно розпоряджається своїм часом і не повинен поспішати додому. Зате, повернувшись, сам собі готує, подає і сам-один їсть. Але я забув, що мене три тижні не було вдома і я повинен був хоч коротко розповісти своїй родині про далеку подорож. Чесно кажучи, мені не дуже хотілося це робити. Я наперед знав, яким сміхом відповідатимуть слухачі на мій звіт. Всі однаково — і дуже доросла бабуся Ірена, і досить доросла дружина Кристина, і майже дорослі діти (тобто дочка Агяешка та її чоловік Анджей). Більше того, я трохи побоювався, що навіть обидва Агнещині собаки — тобто досить дорослий боксер Ренні й тієї ж породи молоденька Массумі — приєднають до загального родинного сміху своє собаче гавкання.

На щастя, такий загальний галас здіймається у нас дуже рідко. Але коли вже здіймається, то це справжній галас! Тоді треба зачиняти всі вікна, а наступного дня обходити сусідів і вибачатися перед ними. Тому мій чудовий настрій трохи пригас, — так наче я залишив його разом з папкою братів К. у своїй кімнаті. Обідали ми у вітальні, я попросив Анджея позачиняти всі вікна, Агнешка позатуляла їх шторами. Лише тоді, за десертом, десь о чотирнадцятій годині тридцять хвилин я почав розповідати.

А закінчив аж після сімнадцятої. Я не розказуватиму, як хто з моєї родини хихоче, сміється, плаче від сміху, заливається сміхом. Це могло б дуже настроїти проти мене близьких мені людей.

Скажу лише, що всім нам властивий так званий заразливий сміх. Досить, щоб хтось один почав хихотіти, — і другого теж розбирає сміх. А тепер помножте цей сміх на п'ятеро людей, потім додайте до нього двох собак боксерів, які (хоч і зачинені в іншій кімнаті) дуже легко відчиняють двері й дуже люблять гавкати, коли ми регочемо.

Як по правді, моя мила сімейка так втішалася батьковими пригодами, що реготала до знемоги. Знесилілу від сміху бабусю (тобто мою маму) віднесли на її диван. Мою шановну дружину нам вдалося відвести до її кімнати. Діти пішли до себе самі, однак ледве переставляли ноги й трималися руками за собак. Ренні поводився найкраще. Зате Массумі, щоб заспокоїтись, зжувала мою сріблясту краватку (з синіми візерунками), яку я надівав в особливо урочистих випадках.

Нарешті після всього цього в домі запанувала тиша. Я про всяк випадок пішов вибачитись до сусідів, які зі стражденним виразом казали мені, що «справді було щось чути, але це не страшно… не дуже переймайтеся»; тільки вівчарка з верхнього поверху так глипнула на мене, що я не зоглядівсь, коли опинився у своєму передпокої.

Тепер я вирішив, що вже матиму трохи спокою.

Розгорнув на письмовому столі папку, яку дали мені брати Кошмарик, за звичкою, коли працюю, поставив на програвач кілька платівок з гарною музикою: Баха, Гайдна, Моцарта і Глюка. Людям, яких я називаю «глухарями», це мало що скаже, бо в цій музиці значно менше децибелів, аніж музики. Але ті, що мають слух, розуміють, у чому річ. І це дуже добре, — для цих других, звичайно. А для перших значно гірше, бо вони належать до того сорту людей, які багато втрачають, хоч, на щастя, взагалі не знають про свою втрату.

Та годі про це. Я сам колись був музикантом і навчився слухати саме те, що варто слухати. Я не маю права задирати носа перед неграмотними людьми. Кожен із нас чогось дуже не вміє. Я, наприклад, маю нездоланні труднощі з поділом елементарних часток на чотири групи (баріони, мезотропи, лептони і фотони), а також із визначенням їхньої маси, зарядів енергії і часу часткового затухання. Візьмімо хоча б такий Сігма Гіперон: маса — 233, час існування — 10-18! Куди його помістити? Як затримати? Тільки встигнеш подумати, що він зараз буде, а його вже немає. А тепер запитайте: де, власне кажучи, він був? Проте досить уже цих загадок. Повертаюся до свого столу — й забудьмо про Сігму Гіперона, хоча ця назва й досить гарно звучить. Тому що в цю хвилину значно краще звучить «Арія» Йоганна Себастьяна Баха, а я нарешті почав вивчати проекти, які дали мені брати Кошмарик.

Досі я не згадував, що в нашій