Брати Кошмарик, Магістр і я - Єжи Брошкевич
І от я вперше за довгий час порушив цей родинний звичай. Проте в мене було серйозне виправдання. Річ у тому, що вже через годину після того, як я розпрощався з братами Кошмарик і магістром Вернигорою, мені здавалося, ніби наша зустріч, знайомство і всі їхні розповіді були скоріше якимсь сновидінням, а не реальною дійсністю. Я стискав під пахвою папку, що її дав мені Ярек, з якимсь незвичайним відчуттям, наче так само, як брати зникли в мене з-перед очей у Вольському Ліску, ця папка теж зненацька випарується з мого письмового столу. Але цього не сталось, і тепер я маю таємницю від своєї родини. Між нами кажучи, навіть у нашій родині не завжди буває все спокійно.
Напевно, кожен із нас мав чи має своїх таємних братів Кошмарик разом із магістром Вернигорою. Мабуть, і в собак буває так само. Бо особливо в очах Массумі я інколи бачу якісь невиразні обриси чи то метеликів, які гавкають, чи портрети перших собак-астронавтів.
На програвачі платівка з «Арією» Баха поступилася місцем симфонії Гайдна, коли я закінчив переглядати перший проект, розроблений братами Кошмарик. Це ще був перший, досить легковажний підхід до теми. Незважаючи на це, я підкреслив кілька цікавих думок. Таких, що ними можна скористатись у будь-якій ситуації.
Другий проект на відміну від першого не був легковажний. Зате він був надто обережний і, крім того, вимагав багато праці, хоча великих успіхів не гарантував. Але й з нього я виписав кілька уривків, щоб запам'ятати їх.
Навіть не помітив, коли почало сутеніти. А мені треба було розглянути ще два проекти. Та й у самого почали виникати якісь міркування. Я вирішив сидіти над цими матеріалами, аж поки дочитаю їх, хоч би й до ранку. Попросив, щоб мені принесли холодну вечерю, приглушив звук програвача і сказав своїм домашнім, що сьогодні працюватиму допізна, тому прошу їх перемкнути радіоприймача, магнітофона й телевізора на навушники. В квартирі відразу запала незвична тиша, а далеке відлуння якоїсь гангстерської стрілянини, що долинала крізь стіни з вулиці, я легко заглушив своїм програвачем. Таким чином Моцарт переміг «Кривавого Мак-Грегора», а я почав ознайомлюватися з двома наступними проектами братів Кошмарик. За третій проект можна було поставити солідну п'ятірку з плюсом. Він був продуманий, довершений, в міру сміливий, в міру обережний, він вселяв надію на успіх, може, не дуже блискучий, та все ж певний. «Так, — сказав я собі подумки, — оце, мабуть, те, що треба!»
Ще раз перечитавши текст, я ще більше був схильний думати, що варто скористатися саме ним. Я мало не виставив на останній сторінці машинопису великої п'ятірки з плюсом і трьома знаками оклику. Проте не зробив цього, бо саме під час повторного читання відчув, що мені чогось у всьому цьому не вистачає. Чого?
Лише поміркувавши якийсь час, зрозумів, у чому справа. Отож коли я читав цей солідний, серйозний текст, мені здавалося, що його написав якийсь обережний і трохи пихатий науковець, у якого немає найменшого почуття гумору й нахилу до ризикування. Тоді я перечитав текст утретє. Читаючи, позіхнув разів із п'ять. Це позіхання дуже занепокоїло мене. Хіба ж, читаючи проект братів Кошмарик (і магістра), взагалі можна позіхати?
Ні, цього не можна собі й уявити. Навіть якщо це було після двох безсонних ночей. А цей третій проект, — хоч у ньому й багато достоїнств і багатообіцяючих пропозицій, — просто нудний! Жодних проблисків геніальності, притаманної братам Кошмарик! Невже ті обидва хлопці так зненацька й так дуже споважніли?
Моцарт саме поступився на програвачі місцем Гайднові, коли я почав читати четвертий проект. У ньому було двадцять дев'ять сторінок. Уже читаючи другу сторінку, я мимоволі потер руки й сказав:
— Ну, будь ласка, будь ласка! І далі тільки так.
Потім я трохи підупав духом, бо натрапив на добрий десяток хімічних формул! Щоправда, до кожної формули було пояснення, але мені хотілося самому в усьому розібратись.
З допомогою енциклопедії та Агвещиного старого шкільного підручника мені пощастило це зробити. Потім я збагнув застосування наведених вище формул. Якусь мить мені здавалось, що автор, чи, точніше, автори, проекту або самі втратили відчуття реальності, або хочуть переконати мене, що дощ іде з землі на хмари, сонце заходить на сході, а в мене в голові замість мозку горщик з кисляком, що підійшов сироваткою. Я голосно сказав:
— Дурниці!
Серед нічної тиші мої «дурниці» пролунали, мабуть, занадто гучно. Я зніяковів, але вже кілька наступних фраз переконали мене, що ніяких «дурниць» тут немає.
Вступні подробиці змінилися коротким додатком з табличкою хімічних формул і зненацька набули змісту!
— Чудово! — прошепотів я.
Це слово було дуже доречне. Я читав, затамувавши віддих. Нарешті відчув залізну руку братів Кошмарик! Мені здавалось (і не без підстав), що деякі ідеї підказав авторам магістр Діонізій Гібридон Вернигора.
— Хитра з вас трійця, панове! — мовив я.
Прочитавши ще три сторінки, я тричі, кожного разу все голосніше, повторив:
— Браво, браво, браво!
Ще двічі я повторив це слово, коли читав вісімнадцяту й дев'ятнадцяту сторінки. І вкінці, дочитавши все до останнього слова, гучно розреготався.
— Хай живе! — вигукнув я. — Ваша взяла, близнюки й магістре! Сильна річ!
Цієї миті мене наче обухом по голові вдарили. Двері до кімнати, де спить моя дружина, я причинив нещільно. А дружина, яка останнім часом дуже багато працювала, погано спить. І я розбудив її. Щойно закінчилась арія Еврідіки з опери Глюка, і в домі запанувала божественна тиша. В цій тиші я почув дуже лагідний, сповнений глибокої покірності голос моєї дружини.
— Любий, — промовила вона, — мені здається, що ти читаєш щось надзвичайно цікаве. Слухаючи твій радісний вереск…
— Вереск? —