Брати Кошмарик, Магістр і я - Єжи Брошкевич

Я так зиркнув на нього, що він одразу гепнувся на місце.

— Панове, — мовив я, беручи до рук машинопис четвертого проекту. — Зараз дванадцята година тринадцять хвилин. Як найстарший за віком, я дозволю собі провести нашу першу нараду, присвячену четвертому проекту. Вважаю, що це єдиний проект, який можна виконати. Перші три я ще вчора ввечері визнав за досить наївні спроби перевірки моїх знань і уяви. Я за це не ображаюсь. Однак попереджаю магістра, як і братів Кошмарик, що можу бути неприємним і набридливим. Є на світі бідолахи, які, згадуючи про мене, кажуть: «Чистий кошмар». Може, вони й мають рацію. Особисто я раджу вам запам'ятати, що для одних людей я буваю «дорогим Єжи», а для інших — «чистим кошмаром».

— А брудним кошмаром ви ніколи не були? — спитав магістр.

— Магістре, я не давав вам слова, — сказав я так уїдливо, що в нього, мабуть, побігли мурашки поза шкірою.

— Коли ми почнемо? — спитав Ярек.

— Усе залежатиме від технічної готовності, шановні брати Кошмарик. Я вже вдався до певних заходів, про які зараз повідомлю. Але для того, щоб їх добре закріпити й швидко розголосити, мені потрібно ще три вільні дні.

Брати перезирнулися.

— Нам цих трьох днів цілком вистачить, — сказав Ярек.

— А коли буде готовий магістр?

— Я? — глузливо засміявся магістр. — Я вже півроку готовий! І то до всього! Навіть до землетрусу!

— Це дуже гарно з вашого боку. Отже, завершимо нашу підготовчу кампанію за три дні. А зараз розпочнемо першу нараду про наші дії в цілому. Насамперед я пропоную підшукати якусь загальну назву нашій операції. Таку назву, щоб вона привернула до себе увагу як старших кіл нашої громадськості, так і молодіжних, а також різних газет, програм радіо й телебачення. Для початку пропоную «Кольорові димарі». Яка ваша думка про це?

Марек подивився на Ярека, той кивнув головою.

— Для початку можуть бути «Кольорові димарі». Для початку навіть непогано.

— А я не згоден, — заперечив магістр. — Чи, може, ми збираємось на фестиваль пісні до Ополя? Це несерйозно! Вже були «Кольорові вози», потім розшумілись «Кольорові ярмарки». Дивуюсь вам, пане Єжи! Ніби літератор, дорослий, я сказав би, трохи навіть занадто дорослий, а нічого кращого від «Кольорових димарів» не можете вигадати?

— Магістре Діонізію, — почав Ярек таким тоном, що Діо-нізій враз понижчав на два сантиметри, — попереджую вас…

— Не попереджуйте магістра, хлопці,— перебив я його, — бо й цього разу, як завжди, він має рацію. Назва «Кольорові димарі» справді легка, її легко запам'ятати. Для початку в самий раз. Це назва для широкого загалу.

— А що буде «для широкого загалу» після цього початку? — дуже ввічливо спитав магістр.

— Про це і про всі інші важливі, дуже важливі й найважливіші справи ми якраз і будемо говорити, дискутувати й міркувати. Прошу уваги! Зараз дванадцять годин п'ятнадцять хвилин. Відкриваємо першу нараду головного штабу операції під тимчасовою назвою «Кольорові димарі».

Такими словами я відкрив нашу першу нараду на тему початку й дальшого розвитку наших дій, відомих спершу під чіпкою назвою «Кольорові димарі».

Нарада тривала годину й кілька хвилин, а на прощання Марек вручив мені чудову люльку. Що й казати, подарунок царський, але ж я не курю, тому постукав себе по лобі.

— Маречку, я не курю й це переношу тютюнового диму ні від люльки, ні від сигари, ні від цигарок. У тебе немає для мене кращого подарунку?

— Це не подарунок, — буркнув Діонізій.

— Авжеж ні,—погодився Марек.

— А що ж?

— Ніколи не слід нехтувати правила найсуворішої обережності,— пояснив Марек. — А краківські телефони такі старенькі, що часто переплутують номери, чи такі молоді, що замість з'єднувати, бавляться в зіпсований телефон. Або з'єднують будь-коли з будь-ким. Хіба ж не так?

— Так, — погодився я, — але не дуже впевнено, бо саме в моєму кварталі телефони віддавна працюють бездоганно. Проте факт є фактом — ніколи не слід нехтувати правила найсуворішої обережності.

— Усе це добре. Але яке відношення має до цього люлька? Та ще й без тютюну?

— Отож вона має до цього… — почав Марек, сердито блискаючи очима.

— Мареку! — різко перебив його Ярек. — Будь ласка, говори по-польському.

— Колись у мене буде через вас коротке замикання, — зітхнув Марек, однак уже трохи заспокоївшись. — Отож повернімося до діла: ця люлька — не люлька й не цигарка. Це геніально зменшений трансляційний радіоприймач. І всі справи, пов'язані з «Кольоровими димарями», ми будемо обговорювати саме за допомогою цієї радіолюльки, тобто на вигляд ніби люльки. До речі, пане Єжи, як би ви її назвали?

Я гадаю, що найкраще було б назвати її «ніби люлька», але найбільш підходить: «радіолюлька». Таким чином, під час підготовчого періоду ми не будемо залежні від будь-яких давніх чи сучасних телефонних помилок. Маречку! Вітаю з геніальним винаходом!

— Го-го-го, — пробурмотів магістр.

— Це не я винайшов, — сказав Марек.

— О, — здивувався я, — невже Ярек? Ярек заперечно похитав головою.

— Го-го-го! — грізно буркнув магістр. — Ніби й літератор, і енциклопедії читає, а не може порахувати до трьох.

— Магістре! — захоплено вигукнув я. — То це ви? Тепер я скажу: ви геніальні!

— Я це знаю, — скромно відповів він. — І вже давно.

На цьому о тринадцятій двадцять ми закінчили нашу першу нараду.

Поки що це було в самий раз.

Я не можу тут — з незалежних від мене причин — розповісти про наші перші три наради, що стосувалися операції «Кольорові димарі». Хоч мені цього дуже хотілося б. Важко мовчати про цікаві справи. Проте ніколи не варто поспішати розкривати таємницю. І чим вона більша, тим довше треба про неї мовчати. Тому я жодним словом не заперечив, коли вже на початку другої наради, на якій головував Марек,