Брати Кошмарик, Магістр і я - Єжи Брошкевич

Мислитель одразу спіймався на гачок і вмить опинився біля моїх колін. Я вдав, ніби не помітив його. Почав скаржитись, що в мене болить голова й горло, що мене морозить.

Анджей з синівською турботливістю заварив чаю, постелив постіль, знайшов в аптечці кальціпірин і подав мені термометра.

Я відомим способом підняв температуру до 37,9° і через чверть години лежав у теплій піжамі, вкрившись пледом, вдало симулюючи легку форму грипу. Саме така ситуація була передбачена проектом «Кольорових димарів», уточненим і допрацьованим на трьох нарадах. Ми вирішили, що протягом кількох перших днів, коли розпочнеться й набиратиме сили операція «Кольорові димарі», мене на місці не буде, по телефону я не розмовлятиму. А вдома ніхто нічого не підозрюватиме. Це буде нелегко, однак мені доводилось переживати й тяжчі часи.

Я обклався улюбленими книжками («Аліса в країні чудес», Карл Маркс, Норвід, Генріх і Томас Манни, Булгаков, Кальвін, кілька польських письменників). Це означало, що я беру відпустку, не дивитимусь телепередач і порину в читання. Але перш ніж узяти до рук «Алісу», я почав читати цикл віршів, що їх три роки тому написав молодший з братів К. — «Покинула мене ніч осіння, ніч весняна, ніч золота…» Двадцять шість сторінок машинопису, тридцять два вірші. Я прочитав їх не відриваючись. Прочитав один раз, другий, третій і четвертий. Тільки за п'ятим разом перечитав дуже уважно, вже трохи повільніше і трохи по-вчительському. Сам я, на щастя, ніколи не був поетом. Проте можу відрізнити добре від чудового і хист од таланту. Відкладаючи Ярекові вірші, я засміявся, подумавши, які солодкаво-кислі міни будуть у багатьох відомих поетів, коли менший з братів К. захоче обнародувати свій талант і почне нарешті публікувати свої вірші.

Я відклав машинопис і взяв «Алісу». Вся моя родина вже зібралась удома. Повідомлення про мій грип сприйняли спокійно. Повірили. Тільки дружина подивилась на мене дуже співчутливо, але якось надто прискіпливо,

У неділю був невеликий туман. Як на замовлення. Діти поїхали за місто, забравши з собою собак, бабуся дивилась телепередачі, дружина вирушила на далеку пішохідну екскурсію. Мене це не дуже тішило, бо ніхто з них не побачить дії «Кольорових димарів». Щоб ніхто не заважав мені читати, я вимкнув телефон. Сподівався, що так само, як зараз він мовчить, десь о восьмій вечора розбалакається. Тому я всіх попередив, що навіть коли телефон увімкнуть, то я як хворий не відповідатиму, навіть якщо дзвонитиме архангел Гавриїл, професор Фрейд чи Джейн Фонда.

І справді, телефон залементував уже через хвилину, як його ввімкнули. На щастя, дзвонив апарат у кімнаті собак і дітей. Дружина, людина ділова й акуратна, принагідно ще раз запитала, чи мене немає вдома. Я пригадав собі своє майстерне розігрування в ті страшні роки, коли я був змушений відповідати на телефонні дзвінки зі Спілки письменників, з клубу, з редакції, з Радіокомітету, на приватні дзвінки. Загалом вести до тридцяти телефонних розмов щодня. Розиграш був простим: запалення голосових зв'язок! Це означало, що я можу розмовляти лише хрипким шепотом. Я вирішив, що й тепер це найкращий вихід зі становища. І на запитання дружини відповів страхітливо хрипким голосом:

— Я вдома. Немає мене для телефону.

Дружина на три чверті або, може, навіть на чотири п'ятих повірила мені із співчуття, що в мене запалення горла. Вона дала мені огидні таблетки, щоб я їх смоктав, а сама пішла сказати всій родині, що батько вдома, але розмовляти не може через запалення голосових зв'язок.

Я вдавав, що зачитався «Обранцем» Томаса Манна. Проте, коли через двадцять дві хвилини дружина повернулась і мовчки подивилась на мене, я, щоб «не напружувати голосових зв'язок», намалював у повітрі пальцем великий знак запитання.

— Поки що не знаю напевно, хто кого, — мовила вона задумливо, — але хтось когось налякав. Ще й дуже налякав.

Я розвів руками, прикидаючись, що нічого не розумію.

— Не розумієш? — спитала дружина. — Чудово! Я теж нічого не розумію.

Я показав пальцем у напрямку кімнати наших дорослих дітей.

— Потерпи, — сказала дружина, — Анджей збирає інформацію. Коли він подзвонить у двадцять місць, Агнешка прийде сюди з рапортом.

— На яку тему? — прохрипів я.

— Просто всі знають: щось трапилось — але ніхто не знає, що саме трапилось чи може трапитись.

Я покірно заплющив очі. Дружина вийшла з кімнати.

Накривши голову двома подушками, я зайшовся реготом. З усієї сили моїх здоровісіньких голосових зв'язок завив, наче кремезний ватаг, що скликає голодну вовчу зграю під морозним зоряним небом Аляски.

Хтось смикнув мене за плече. Дочка! На щастя, вона не чула батькового виття.

— Ти так погано себе почуваєш?

— Погано, — прохрипів я. — Але зараз уже трохи краще.

— Добре, що вже краще.

Я похитав головою: мовляв, і добре, й недобре.

«Що відбувається?» — написав я на папірці й, скривившись, мов привид батька Гамлета, подав папірця Агнешці. Вона прочитала, знизала плечима.

— Мама каже, що хтось когось страшенно налякав. Я зрештою вважаю, що мама, як психіатр, повинна була б сказати, що комусь дуже погіршало.

Я розвів руками, безмовно благаючи: «Рятуйте! В чому справа? Що сталося, хай йому біс?»

Дочка ввічливо, навіть ніжно посміхнулась:

— Тату, наскільки я знаю твої жести, ти запитував: «Що сталося, хай йому біс?» Признайся, ти не згадував нічого гіршого за біса?

— Так! — вереснув я пошепки. — Тобто ні! Я не знаю, що відбувається!

— Я так само, як і ти, нічого не знаю. Зате кожен має свої власні пояснення, гіпотези чи припущення. Протягом тридцяти семи хвилин до нас подзвонили дев'ятнадцять осіб. Самі безпосередні свідки. Тобі, звісно, хочеться знати, що побачили безпосередні свідки? Я розповім, таточку. Згідно з повідомленням цих безпосередніх свідків, — а були їх тисячі й десятки тисяч, — точно о дванадцятій годині, тобто опівдні, над вісьмома найвищими в місті заводськими димарями появились чи то кольорові хмари, чи то барвисті вогняні стовпи. Дуже виразні й дуже гарні,