Брати Кошмарик, Магістр і я - Єжи Брошкевич

одна цікава деталь. А саме — час! Все почалося рівно о дванадцятій і скінчилося разом з четвертим гейналом. Я гадаю, що слід звернути увагу на число дванадцять. Треба перевірити, чи це явище взагалі повториться, чи тільки о дванадцятій годині опівдні, чи також і о дванадцятій ночі. Повторюю: єдине цікаве й важливе питання — це питання часу».

Я списав цілий аркушик, вирвав його з блокнота й подав дочці. А сам заходився знову писати.

«А тепер про неважливу, але цікаву справу. Отож якщо вісімдесят процентів твердять, ніби «Кольорові димарі» створили карликуваті інопланетяни з жаб'ячими лапками, то, може, варто було б звернутись до вікової історичної традиції. Я розумію: нерозпізнані літаючі об'єкти та інопланетяни — модні. Та чи не слід пригадати минуле? В ранній юності я дуже шанував гномів, домовиків. Я навіть насмілююсь твердити, що в своєму житті насправді зустрів лише одного карлика, але в нього були глибокі знання й невичерпна фізична сила. Цим я засвідчую, що коли явище «Кольорові димарі» буде повторюватись і після мого одужання, я займусь не тільки інопланетянами, але й шукатиму якогось карлика!»

Агнешка взяла в мене другий аркушик і тільки тепер почала все читати.

Я пильно дивився на неї, прислухався до зауважень, що їх висловлювала математик-теоретик. А вона бурмотіла таке:

— Гаразд. Інопланетяни — це дурниця. Звичайно, оформлення — також. — Потім сказала голосно: — О! Фактор часу? Це справді цікаво. Варто зайнятися тими «дванадцятьма годинами».

Далі Агнешка стала читати другий аркушик. Раптом її великі очі зробилися ще більшими.

— Тату! — вигукнула вона. — Чи катар горла може зашкодити мозкові?

Я рішуче похитав головою.

— А аспірин?

Я знову похитав головою.

— То що ж тобі вдарило в голову: гноми, домовики, карлики? Адже ти сам розповідав, що в роки великої кризи король Блищик емігрував до Діснейленда, в Сполучені Штати Америки і підписав угоду на дев'яносто дев'ять років. Так чи ні?

Я кивнув головою, що «так», але відразу ж зробив кілька рвучких рухів. Вони були невиразні, маломовні, однак Агнешка їх зрозуміла. Вона засміялась, тихенько, але дуже весело.

— Мені здається, що ти думаєш, ніби один або кілька з них повернулись на батьківщину.

— Отож-бо! — шепнув я.

За стіною без упину дзеленчав телефон. Агнешка глянула на годинника.

— До дванадцятої далеко, тому можемо ще трохи порозмовляти про гномів взагалі і про твого гнома зокрема, а також про явище, яке ти називаєш «Кольоровими димарями». Я побоююсь, що за тиждень у нас уже звучатимуть по радіо, телевізору й на естраді штук із п'ять пісеньок про кольорові димарі, про чудесні димарі тощо, — і ці пісеньки доведуть усю громадськість до отупіння. Як ти гадаєш? Я у відчаї затулив руками обличчя, Агнешка засміялась.

— Тепер повернімося до гномів. Уже років із десять я підозрюю, що в душі ти певний, ніби на нашій любій батьківщині значно побільшало гномів. Якраз десять років тому, коли ми відпочивали під Дубровником, ти висловив про це свою думку. А я запам'ятала її, наче казочку… Ти, мовляв, гадаєш, що прискорений розвиток господарства в Польщі не зовсім можливий без участі гномів. Пам'ятаєш?

Я кивнув головою, що так.

— Я запам'ятала навіть приклади, які ти наводив, — суворо вела далі Агнешка. — Одночасно на чотирьох підприємствах і на трьох будівництвах відбулося шість шлюбів, сім хрестин, два похорони, чотири весілля й одні заручини. Добре запам'ятала?

Я показав розкриту долоню. П'ять пальців, тобто п'ятірка.

— Наступного дня до дванадцяти лікарів прийшло двісті дванадцять пацієнтів.

Я показав на пальцях, що двісті тринадцять.

— Нехай буде двісті тринадцять. Бюлетені одержали двісті п'ять хвореньких пияків. А крім того, розповідав ти, на тих шести підприємствах було виконано план! І хто його виконав? Бухгалтери? Секретарки? Пожежна команда? Клуби пенсіонерів при підприємствах? Ясла й дитячі садки? Ні! Зовсім ні! Отже, хто? І тоді ти сказав просто: «Гно-ми-ки!» Пам'ятаю це, як сьогодні. А ти пам'ятаєш?

— Еге ж, — хрипким голосом прошепотів я, — пам'ятаю.

— Чудово! — зрадів мій домашній математик. — А тепер, будь ласка, трошки розкажи про твого знайомого гнома, що про нього ти говорив, ніби він особа з глибокими знаннями й невичерпною силою. Ось твій блокнот, авторучка… напиши його особову справу.

Що робити? Вигадати щось чи написати правду? Мені хотілося знати, як поставиться моя кмітлива, розумна дочка до особової справи гнома, якого наче немає, а насправді він існує. Та ще й як існує! І я почав писати.

«Ім'я й прізвище: Діонізій Гібридон Вернигора. Рік народження:? Місце народження: Краків. Національність: поляк. Громадянство: польське. Освіта: вища, закінчена дев'ятнадцять разів, до того ж одночасно. Практичні вміння: підтягування петельок на панчохах, квашення огірків і строчіння».

Я подав аркушика Агнешці. Читаючи написане, вона ледве стримувала сміх. Дочитавши до кінця, вдруге дуже ніжно погладила мене по голові. Обличчя в неї було незворушне, голос — дуже серйозний.

— Мій любий батьку. Пан Вернигора…

— Магістр… — прохрипів я.

— Вибач. Отже, пан магістр Вернигора дуже мені сподобався б років із десять тому. Сьогодні він теж мене цікавить. Та, на жаль, сьогодні я вже не можу в нього повірити.

Я знизав плечима.

Телефон нарешті замовк. По дружині було видно, що вона непогано розважилась. Зате Анджей посміхався скоріше глузливо.

— З кожних п'яти осіб, що дзвонили по телефону, чотири говорили про літаючі об'єкти і про інопланетян. Крім того, кожна друга особа нетвереза.

— А ти пив що-небудь? — спитала Агнешка.

— Авжеж, помаранчевий сік, який найбільше любить мама.

— Чудово! — І Агнешка знову звернулась до мене: — Татусю, звідки видно найбільше краківських димарів?

Я