Брати Кошмарик, Магістр і я - Єжи Брошкевич
— Що ж це таке? — спитали в один голос мати й дочка.
— Пагорб Кракуса, — пояснив Анджей.
— Відвезеш мене й маму на пагорб Кракуса? — ніжно спитала його Агнешка. — Годині о дванадцятій?
— Відвезу, — зітхнув Анджей.
— У такому випадку треба поспішити, — сказала пані доцент, — напевно, не лише мій чоловік обрав пагорб Кракуса.
— Ну, це… — почала Агнешка й замовкла, бо я підняв угору палець, а потім показав на блокнот.
— Ти хочеш іще щось написати про гномів? — спитала моя люба доня.
Я покрутив головою — «ні» — й суворо посварився пальцем.
Усі троє зрозуміли: я хочу порадити їм щось дуже важливе й значне. Блокнот і авторучка відразу ж опинились у мене в руках.
Я почав писати.
«Увага, увага! Я вважаю, що треба добре придивитись, чи між окремими димарями буде якась різниця в кольорах диму. Де в ньому буде більш зеленого кольору, де жовтого, де червоного чи блакитного. Слід також дізнатись, що виробляють підприємства, над якими здіймається більш жовтий дим, а що ті, в яких дим буде більш зеленим чи блакитним. Мені здається, що це цікава тема.
Бажаю успіху. На добраніч!»
Агнешка прочитала цей запис. Голос її ставав чимраз серйознішим. Майже урочистим.
— Спритний зух ваш батько, — всміхнулася дружина.
Агнешка з Анджеєм перезирнулись. Анджей, дуже кмітливий, але зовні урівноважений і спокійний, висловив незвичну для нього похвалу.
— Ну-ну! — промовив він і ще раз повторив з притиском: — Ну-ну-ну!
— Дивись-но! — захоплено шепнула Агнешка.
— Добраніч! — прохрипів я, загасив лампу біля ліжка і повернувся на другий бік, показуючи цим, що вся справа «Кольорових димарів» взагалі мене не цікавить.
Хвилин через десять грюкнули вхідні двері й брязнули ключі. Незабаром я почув шум мотора під балконом і зрозумів, що це від'їздить машина моїх дітей. Найсмішніше почалося трохи згодом. Протягом двадцяти хвилин, за півгодини до півночі по всій вулиці загуркотіли стартери. Я вийшов на балкон. Мабуть, не один я додумався, що не тільки о дванадцятій годині дня, а й о дванадцятій ночі краківські димарі можуть влаштувати показ своїх кольорових димів. Я підрахував, що з десяти автомашин вісім стартують до своєрідного рейду (імені «Кольорових димарів») і що навіть великі машини напхом напхані пасажирами.
Я повернувся до своєї кімнати, запнув завіси, засвітив лампу і вибухнув голосним, радісним сміхом.
Отже, почалося? Так! Почалося!
Розділ VIЗаснув я раніше, ніж збирався. Ще до того, як моя родина повернулася з пагорба Кракуса. Наша безцінна бабуся (тобто моя мама) вже встигла зробити зарядку, прийняти душ, вийти щось купити в крамниці, повернутись додому й приготувати сніданок «дітям», тобто Агнешці й мені.
Розбудив мене тривожний дзвінок, бандитське гавкання двох собак, яким ще не давали снідати, бо годування Ренні й Массумі було Агнещиним обов'язком. З того, що дзвінок був різкий, я здогадався: це принесли телеграму. За хвилину до моєї кімнати бадьорими кроками ввійшла наша безцінна бабуся (той, хто не вірить у бадьорість її кроків, нехай добре собі запам'ятає: ще два роки тому, на вісімдесят третьому році життя, бабуся двічі на тиждень ходила на прогулянки за маршрутом Закопане — Хохоловська Долина — Закопане. Переконливо?). Отож бабуся ввійшла бадьорими кроками, несучи тацю. Я ледве втримався від, голосного вигуку: «Привіт, мамо!» Але ж мені потрібно було підтримувати й поширювати чутку, що в мене зненацька запалилися голосові зв'язки. Тому я прошепотів:
— Доброго дня, мамусю.
Бабуся — особа з твердим характером і рідко розчулюється.
— Чи цей день добрий, — сказала вона, — буде видно тоді, коли ти зміряєш температуру, прополощеш горло водою з перекисом водню і вип'єш перед сніданком гарячого молока з маслом і медом. Ось тобі сьогоднішні газети й термінова телеграма з Варшави.
Бабуся розсунула завіси й пильно подивилась на мене.
— Незважаючи на таку тяжку хворобу, — мовила вона, якось дивно посміхаючись, — у тебе дуже гарний вигляд. Я тут почекаю, поки ти вип'єш молока з медом. Це старовинні ліки, домашні й ефективні.
Я покивав головою, але в моїх очах, напевно, був розпач.
Молоко з маслом і медом я випив одним духом і з великим зусиллям. Бабуся вийшла з кімнати, щось бурмочучи сама до себе, думаючи про свого нібито хворого сина.
Перед сніданком я глянув на останній з п'яти бланків термінової телеграми. Хто її підписав? Звичайно, Фуньо. Фуньо з дитинства не любить листів, запевняючи, що він — справжня людина двадцятого століття і визнає лише телеграми й розмови по телефону.
А тому, що в дев'яносто дев'яти випадках за нього платило телебачення, він, як незабаром виявиться, своїх слів не жалів.
Поки що я взявся до сніданку. Читання газет відклав на кінець, а почав з телеграми від Фуня.
«Шановний пане редакторе, тобто мій дорогий, любий Єжи. Власне кажучи, я нічого не пам'ятаю з нашої останньої розмови, бо напередодні ввечері ми відзначали перший тиждень нашого одруження і тому наступного ранку, коли ти дзвонив, у мене була сильна мігрень і дуже ослаблена пам'ять крапка Може, то й не ти дзвонив, бо співрозмовник розповідав мені зовсім безглузді, хоч і цікаві речі: наприклад, про приліт інопланетян на нерозпізнаних літаючих об'єктах, нашестя гномів у Вольський Лісок, а також передрікав різнокольорову ілюмінацію Кракова за допомогою заводських димарів крапка Скажи, в кого з нас двох не вистачає в голові клепки крапка Мені особисто вчора здалося, що ти говорив до мене як горохом об стіну крапка А сьогодні здається, що я відповідав тобі як горохом об стіну крапка Увага крапка Може, ми розпочали нову еру в історії світових телефонних розмов, які полягають у взаємному обміні інформацією крапка Гіп, гіп, ура крапка Повертаючись до нашої вчорашньої розмови, думаю, може, я звихнувся, проте