Брати Кошмарик, Магістр і я - Єжи Брошкевич
— Не Кошмарикові, а Кошмарик. Брати Кошмарик. Запам'ятаєш?
— Брати Кош-ма-рик. Запам'ятаю. Якого вони віку?
— На вигляд їм років по шістнадцять, а насправді скоро сповниться по чотирнадцять. Марек старший від Ярека на шістнадцять хвилин.
На якийсь час запала мовчанка. Дуже грізна мовчанка. Потім Кристина озвалась оксамитовим голосом, який іноді провіщав бурю.
— Чи можеш мені пояснити, навіщо ти, коли ми розмовляємо про такі серйозні й цікаві речі, що про них ідеться в «Проекті номер чотири», морочиш мені голову якимись хлопчиськами, в яких ще й прізвище неграмотне?
— Я морочу тобі голову братами Кошмарик тому, що саме вони є авторами «Проекту номер чотири».
— Цього не може бути!
— Може!
— Неймовірно!
— Ймовірно!
— В це важко повірити!
— Цілком можна повірити.
— Ти обманюєш! — Ні, не обманюю.
— Неправда, неправда й неправда!
— Правда, — сказав я спокійно. — Правда, правда й правда!
Після цього знову надовго запала тиша. Проте вже зовсім не грізна. Просто моя Кристина була змушена погодитися з тією правдою, що світ у деяких своїх проявах неймовірно відрізняється від того, до якого вона звикла. А це траплялося з нею дуже рідко.
— Це прізвище чи псевдонім? — спитала вона після довгої паузи.
— Псевдонім.
— А імена?
— Ярек і Марек. Точніше, Марек і Ярек, бо, як уже я казав, Марек старший від Ярека на шістнадцять хвилин.
— Це мило з його боку. Про що я ще хотіла тебе запитати? Забула. Ти не здогадуєшся?
— Мабуть, здогадуюсь.
— То скажи.
— Може, хотіла запитати, хто такий магістр Діонізій Гібридон (з другим прізвищем Вернигора), про якого кілька разів згадується у «Проекті помер чотири»?
— Так, про того Гібридона… тощо.
— Отож, моя люба дружино, це карлик, гном другої половини двадцятого століття. Зріст його двадцять сім сантиметрів; у нього сива борода й вуса, глибокі очі з золотавим відтінком і фізична сила в кількасот кінських сил, знання його відповідають дев'ятнадцяти цілком заслуженим університетським дипломам. Він уміє квасити огірки й строчити. Вміє підтягати спущені петельки на панчохах. Він скидається на традиційного гнома в сірій киреї, в ковпаку, з сивою бородою, а насправді це саморегулюючий механічний автомат.
— Наскільки я розбираюся в житті, то ця твоя двадцятисантиметрова Вернигора, — мовила сумно моя дружина, — цей твій титан думки й сили побудований за принципом гомеостата Ешбі[12].
— Не виключаю цієї можливості, бо не розумію, про що йдеться. В кожному разі він діє безпомилково.
— Мене це дуже радує. Але все ж хотілося б дізнатись, хто його збудував.
— Його збудував Марек, а запрограмував Ярек.
— Ти хочеш мене запевнити, що його збудували оті два чотирнадцятирічні хлопчаки?
— Авжеж, моя люба. Тільки я не хочу тебе запевняти. Я хочу тебе переконати, що його збудували чотирнадцятирічні близнюки.
— Брати Кошмарик? Кош-ма-рик?
— Саме так, Кошмарик.
— Любий мій, — попросила кволим голосом дружина, — я відчуваю якусь слабість, мені трохи не по собі. Будь ласка, дай мені порошок від головного болю й велику склянку помаранчевого соку. А потім розповідатимеш про братів Кошмарик.
Перше прохання я виконав за дві хвилини й кілька секунд. Зате розповідь про Марека та Ярека, — від катастрофи з тіткою Розаліндою аж до загальної ідеї, докладної програми й детальної технічної підготовки «Проекту номер чотири», — тривала сорок шість хвилин. Сорок шість хвилин з двома перервами. Перша — щоб приготувати для себе міцної кави, а друга — щоб приготувати дуже міцного чаю і ще один порошок для моєї дружини, стомленої, але дуже уважної слухачки. Я й не помітив, коли з її обличчя спершу зник трохи смішний приголомшений вираз, а потім — тривожний. Саме тривожний! Я знаю, що викликало в неї тривогу — мій психічний стан. Коли я врешті дійшов до фінішу, говорячи про деякі зміни й прискорення у здійсненні «Проекту номер чотири», моя добра дружина радісно розсміялась і міцно, міцно поцілувала мене. А в мене зненацька дуже заболіло горло. Я прийняв ліки, і ми відразу стали обговорювати плани на найближчий час. Першою почала дружина:
— Доки в тебе буде «запалення горла»?
— До суботи. Але воно щось справді… наче почало боліти.
— Не хвилюйся, любий, я тебе до суботи вилікую.
— Цілком і повністю?
— І цілком, і повністю. Тільки мені хотілося б знати, навіщо це тобі потрібно?
— Ох, ти розумієш, що з нашої четвірки, тобто з братів Марека та Ярека, магістра Вернигори і мене, Єжи Б., мабуть, лише я зможу за найкоротший час організувати телепередачу. Таку, яку передали б у гарний час і в найкращому виконанні.
— Що ти кажеш? Адже телепрограми планують за місяць наперед.
— Планувати планують, а потім замість оцього передають оте і навпаки. Крім того, завжди може щось трапитись.
— Що саме?
— Наприклад, хоча б так званий «салат». Кінематографісти вживають це слово для означення невдачі, коли кінострічки заплутуються й переплутуються, тож невідомо, що в усьому цьому більше лякає і смішить, а що забавляє, завдає болю і шмагає.
— Розумію, — всміхнулась моя мудра дружина.
— Що ти розумієш?
— А те, що, напевно, милим, бідним співробітникам відділу, який складає програми, такий салат приготує наш дорогий магістр Вернигора. Я не помиляюсь?
— Не помиляєшся.
З вулиці до нас долинув дует: тенор Массумі й басовите гавкання Ренні.
Я почав хапливо, трохи захриплим голосом накреслювати план дій на найближчі дні.
— Домовимось, що я хворітиму до суботи. Фуня зможу прийняти післязавтра, при