Брати Кошмарик, Магістр і я - Єжи Брошкевич
— Будь ласка, — промовила бабуся, — ви, певно, знайомі. В мого сина, на жаль, запалення голосових зв'язок, і він не може розмовляти. Зате вміє користуватися блокнотом і ручкою. Розмова в такий спосіб стає довшою, зате більш змістовною. Гадаю, що ви дасте собі раду.
Розділ IXОтже, почалось. Я намагався зобразити на обличчі привітну, гостинну усмішку. А тим часом дуже вродлива і вкрай безцеремонна незнайомка вклонилась і сказала гарним альтом, що ми напевно дамо собі раду. Бабуся ще запитала, чи я вже приготував записи для неї, задоволено взяла не дуже розбірливо списані сторінки й, сказавши, що залишає нас самих, вийшла з кімнати.
Навіть якби в мене було вже зовсім здорове горло, я не зміг би (через свою вроджену несміливість) обізватись до своєї гості. А вона зовсім не здавалася збентеженою. Сіла в крісло й запитала:
— У вас справді запалення голосових зв'язок? Я покивав головою: «На жаль, так».
— Погано, — мовила вона й замислилась. — Та все ж спробуємо якось порозумітись. Але мені треба на хвилинку вийти до передпокою. Дозволите?
Я покивав, що дозволяю. Вона встала.
— З цієї кімнати, звичайно, просто, а потім одразу направо й направо?
Я кивнув головою, що «направо». Вона вийшла. А за хвилину знялося незрозуміле й грізне гавкання. Першою почала своїм високим тенором чимсь роздратована Массумі, за мить до неї приєднався своїм філософським, але дуже грізним басом Ренні. Цей дует зазвучав справді тривожно. Кого ж, у біса, ці розумні тварини так грізно зустрічають?
Секунд через п'ятнадцять я зрозумів це аж надто добре. Зрозумів усе: і відвідини чарівної ясноволосої особи, і те, чому вона вийшла до передпокою, і раптовий вибух собачої люті. За довгоногою блондинкою до кімнати ввійшов трохи зблідлий від переляку мій дорогий, любий, незрадливий і водночас страшенно нахабний і настирливий приятель Фуньо!
Він кинувся вітатись, почав стискати мені руки й плечі, але водночас то одне, то друге вухо нашого вірного приятеля Фуня дуже сторожко нашорошувалось на грізну собачу музику.
Я стримав його, рішучим жестом показавши на горло. Він зрозумів і сів на стілець аж під протилежною стіною.
— У пана Єжи запалення голосових зв'язок, — лагідно пояснила блондинка. — Це, здається, не заразне, однак краще поберегтись.
Я сердито посварився на неї пальцем.
Блондинка чарівно й зовсім невинно всміхнулась.
— Шановний, дорогий, любий пане Єжи! Дуже прошу вибачити. Мені вже й так перепало. Я не тільки перший асистент Фуня, але доля покарала мене ще гірше. Він вважає мене своєю нареченою.
Я зойкнув і затулив обличчя руками.
— Саме так, — сказала блондинка з ангельською усмішкою і додала: — Дозвольте мені заспокоїти собачок.
У мене потемніло в очах. Я хотів зірватися з дивана й бігти рятувати її. Та раптом настала тиша — злегка вібруюча тиша, яку порушують два куці хвости, що швидко й симпатично вимахують.
Напевно, в мене був геть ошелешений вигляд, бо Фуньо заіржав переможним реготом.
— Ти бачиш, яка чудова дівчина? Чарівниця!
— Пан Єжи нічого не бачив, — обізвалась «чарівниця», заходячи до кімнати, — тільки чув. Зате я ще не чула, як ти мене відрекомендуєш панові Єжи. Тому я сама зроблю це. Танка. Прізвище не має значення. А що має значення? По-перше, будь ласка, подивіться на Фуня.
Я не вірив ні своїм очам, ні вухам. Знайшовся нарешті хтось, при кому Фуньо слухає, мовчить і навіть не намагається щось значливо вигукувати чи вимахувати руками.
Я всміхнувся сам до себе, легенько, як Мона Ліза. Для мене було ясно, що незабаром ролі поміняються і перший асистент режисера стане режисером, а режисер, неймовірно щасливий, займе посаду головного асистента. Або, найімовірніше, вони мінятимуться посадами залежно від ситуації. Мені здавалось, що ясноволоса Танка вибрала Фуня зовсім не асистентом для своєї кар'єри. В її очах і усмішці, коли вона на нього дивилась, я бачив щось таке, що його важко визначити навіть найніжнішим словом.
Проте зараз вона дуже діловито дивилась на мене.
— Що ж справді важливо? По-перше, ми з Фунем просимо…
— Зі мною, — шепнув Фуньо.
— Ми просимо, — вела далі дівчина, — вибачити нам. Ми не могли додзвонитись. Тому припускали, що ви справді хворі. Скажу вам щиро: в такій ситуації я сама замкнула б усі двері й спустила б собак, щоб тільки не ввірвався до хати Фуньо.
Я енергійно покивав головою: «Так». Цікаво, що Фуньо теж кивав!
— Тому, зрозуміло, що ми змушені були схитрувати. Ви пробачите нам?
Я ще енергійніше закивав головою: «Так, так, так!»
А Фуньо? Він теж кивав! Здавалося, що той симпатичний, кмітливий і здібний телепень просто не вміє не підтакувати своїй асистентці, а точніше, нареченій.
— Знаєте, пане Єжи, — вела далі ця стільки ж ділова, скільки й чарівна дівчина, — ми з Фунем не хотіли турбувати вас до неділі включно. Але, приїхавши до Кракова, довідались про дуже цікаві події. Я починала як журналістка і знаю, що це означає, коли повідомлення перестрибує з «Міського відділу» на другу сторінку газети. В місті великий галас з приводу «Кольорових димарів». Гучна луна докотилась і до столиці. Ми зорієнтувалися, що справа значно цікавіша й серйозніша, ніж спершу здавалось. Завтра можуть з'явитися перші коментарі в пресі й центральних органах інформації. Кажи далі ти, коханий, — ніжно всміхнулась вона до Фуня.
Коханий трошки запишався.
— Насамперед ми зав'язали дружне творче співробітництво з Краківським телевізійним центром. Оскільки ми їхали, не зовсім добре уявляючи, що нас чекає тут, я одержав у Варшаві трохи замалу знімальну групу й, мабуть, замало кінострічки. Нагадую тобі, що я дію не нахабно. Адже ти подзвонив до мене першим і натякнув, що буде цікава… і навіть більш ніж цікава…