Брати Кошмарик, Магістр і я - Єжи Брошкевич

— Кажу, — повторив я рішуче й гордо.

Дружина замовкла. Вона пильно, стурбовано придивлялась до мене. Потім узяла з домашньої аптечки слоїчок з різноколірними таблетками, дві з них поклала на столик біля дивана й притулила мені до лоба долоню. В її світлих очах я помітив тривогу.

— Я мушу йти до клініки. Вже й так запізнююсь. Дуже прошу тебе, поснідай, прийми ці таблетки і обов'язково спробуй ще задрімати. Ти ніби трохи перевтомлений. Може, навіть відключений. Тобі не здається?

— Здається, хоч, власне кажучи, не здається, тому що той димар, тобто той корок, а точніше, те шампанське… Тьху! — розізлився я. — Я верзу дурниці, але це не перевтома, а скоріше неперевтома… Тьху!

— Що ти кажеш, любий?! І чому так плюєшся?

— Ох! Тому що… просто… забалакався, та й годі!

— Гаразд. Я мушу йти. А ти зроби те, про що я просила.

— Я? — В голові в мене було зовсім порожньо, однак я спромігся помітити дві таблетки на столику біля дивана, і до мене повернулася пам'ять. — Зроблю! Поснідаю, проковтну таблетки й спробую ще задрімати.

— Коли прокинешся, зателефонуй до мене, обов'язково! — сказала дружина вже від дверей. Я почув тихеньке дзенькання ключів, двері замкнуто. Я був у квартирі сам.

Здебільшого я дуже старанно дотримуюсь усіх — не тільки пов'язаних зі станом здоров'я — вказівок моєї дружини. Проте цього разу мені зовсім не були в голові будь-які порошки чи таблетки. Обидві таблетки, що їх дала мені дружина, я поклав назад до аптечки. А сам десять хвилин робив гімнастику в південно-американському ритмі (це скоріше танок, аніж гімнастика). Потім прийняв гарячий і холодний душ, поснідав і пробіг до кіоска по газети. Хоча сьогодні не мав ні часу, ні бажання уважно читати пресу.

Чому? Просто мене мучила нестерпна цікавість. Лише побоювання, аби те, що я прочитав учора, сьогодні не видалося мені менш захопливим, стримувало моє бажання розгорнути папку братів Кошмарик.

Буває, іноді хтось чи щось (людина, вірш, розмова) здається ввечері цікавим, розумним або навіть чудовим. А наступного дня різке, яскраве денне світло робить усе зовсім іншим, позбавляє його вечірніх ілюзій.

Як-то воно буде сьогодні? Я вирішив будь-що дотриматись учорашньої черговості. Ще раз послідовно перечитати проекти від першого до четвертого. Не дуже поспішаючи. Уважно й зосереджено. Більше того, я вирішив бути недовірливим і не дати себе обдурити.

Серце в мене калатало від хвилювання, коли я почав читати четвертий проект. Перший раз я пробіг його очима хвилин за п'ятнадцять, кілька разів по-дурному пирхаючи від сміху. Читаючи вдруге, став робити виписки.

Коли перечитував утретє, то радів і втішався. Дочитавши до кінця, я встав і підійшов до дзеркала. На мене дивився добре знайомий чоловік із трохи занадто витріщеними очима.

— Слухай-но, старий, — звернувся я до нього (а він — до мене), — чи ми справді трохи не збожеволіли?

Тиша. І я, і він знизали плечима. Відповіді я не дістав.

Проте мав ще кілька запитань до чоловіка, що стояв навпроти мене.

— Невже те, що сталося вчора, насправді сталося? — спитав я. — Ти впевнений? — Ми обидва вхопились рукою за підборіддя.

— Гадаю, — відповіли ми, — що впевнений.

— А чи знаєш ти, чоловіче, в що ти встряєш?

— Знаю, — відповіли ми один одному.

— А ти знаєш, що можеш осоромитись на все життя?

— Знаю, — відповіли ми.

Раптом ми обоє розсміялись і хитро потерли руки.

— Зате можна буде повеселитись досхочу!

— Авжеж. Можна буде повеселитись досхочу!

Після цього ми вклонилися один одному, повернулись один до одного спиною і кожен пішов у свій бік.

Я поставив на столі телефон, розгорнув перед собою телефонний довідник і протягом кількох годин мав кілька телефонних розмов. Дві з них — одна дуже коротка, а друга дуже довга — відбулися з Варшавою. Я намагався не рахувати хвилин, що їх відбивав лічильник, і нарешті знайшов того, кого шукав. Мій співрозмовник, дуже талановитий телережисер, з яким я приятелював, мав погану звичку: вдавав, ніби він знає все й про те, про що насправді не мав жодного уявлення. Незважаючи на це, той розумака (його прозивають Фуньо Прекрасний), шанований режисер і редактор, повірив мені,— бо я мав звичай (здебільшого) говорити правду. Тому, коли я коротко розповів йому про четвертий проект, про магістра й братів Кошмарик, він спершу замовк на тридцять дві секунди, а потім захрип, наче на морозі. (Чи, може, наче старий півень на морозі.)

— Що ти вигадуєш? — спитав він. Потім закричав: — У тебе щось у голові переплуталось?! — Вкінці заверещав: — Якщо хоч п'ять відсотків того, що ти розповідаєш, правда, то я всю цю історію купую для обох наших програм і для всіх закордонних!

Навіть прощаючись, він допитувався охриплим баритоном, чи в мене справді все гаразд із головою, і дав слово честі, що коли буде потрібна допомога, — він допоможе, а коли треба буде приїхати, — приїде. Тільки за однієї умови: те, що я сьогодні розповів, у скороченому (але якомога докладному) вигляді напишу йому в листі. І не на машинці, а від руки. Щоб він міг знати: хто? що? чому? Я пообіцяв, поклав трубку, глянув на годинника. Непогано: ми розмовляли тридцять сім хвилин. Тепер так і далі буде. Рахунок за телефон набагато збільшиться.

Ідучи до кухні, щоб приготувати собі кави, я знову побачив дзеркало, про яке вже згадував. Із нього на мене дивився той самий знайомий чоловік, лише на годину старший і якийсь ніби трохи переляканий.

Ми швидко втекли один від одного.

Варячи в кухні каву, я забряжчав посудом. У дитячій кімнаті враз попрокидалися мешканці — тобто Ренні та Массумі. Вони вмить кинулись обнюхувати двері — кортіло дізнатися, що відбувається на кухні, може, випадково є чимсь поживитись. Проте цього разу я вдав, ніби нічого не