Брати Кошмарик, Магістр і я - Єжи Брошкевич
— Чий?
— Мого… назвемо його так… батька. А також його брата.
— Тобто… назвемо його так… дядька?
— На початку можемо їх так називати, хоча з наукового погляду такі назви неправильні. Звичайно, про будь-яких тіток не може бути й мови.
— Тому що ви не мали матусі?
— Не мав, — розсердився він, — і ніколи не матиму.
Й дуже щиро розсміявся, бо магістр Вернигора грізно лупнув оком, наче заєць на заснулу ведмедицю. Я вже ні з чого не дивувався.
Більше того, — вся ця історія почала мене дуже цікавити. Якщо магістр (з другим прізвищем Вернигора) виконував тільки допоміжне завдання, — посередню роль між розвідником і посланцем, — то можна було сподіватись, що ті, хто його послав до мене, принаймні люди непересічні.
Я підвівся й по-дружньому всміхнувся до магістра.
— Магістре, — мовив я, — ведіть!
— Але ж, шановний пане редакторе, — збентежився магістр, — так не можна! Не годиться турбувати вас. Я зараз побіжу по…
— Любий пане Діонізію, — перебив я магістра, — будь ласка, запам'ятайте. По-перше, називайте мене «пан Єжи»! Зрозуміло?
— Зрозуміло.
— По-друге, саме зараз мені хочеться прогулятись. Чи далеко йти до вашого татуся й дядечка?
— Дуже близько. Вони роблять спостереження і проводять виміри на вершині пагорба. Під тріангуляційною вежею.
— Чудово. Саме туди я збирався йти.
— Я побіжу першим! — сказав магістр.
Я хотів жартома запитати, чи він зможе хоч трохи випередити мене. Минула секунда, і вже не було кого питати. Знявся вихор, навколо зашуміло — і магістр зник з моїх очей, наче це був не лагідний Вольський Лісок, а Лиса Гора чи екран мультфільму, на якому навіть поважні гноми бігають часом із блискавичною швидкістю.
Я знав, у який бік треба простувати. Вийшов з лісу на галявину й подивився вгору. На вершину конічного пагорба.
Там я помітив дві хлопчачі постаті й біля їхніх колін червону плямку, тобто магістра. На мить спинився. Я дуже поблажливо ставлюсь до неймовірних пригод. Мені доводилось бувати свідком різних великих, більших і найбільших пригод.
Я пережив невдалий політ на Місяць і мав справу з чоловіком, у якого був псевдонім «Містер Ді», фокусником, порівняно з яким більшість найкращих ілюзіоністів світу здаються купкою переляканих малюків. Різне траплялося в моєму житті, і вже мало що може мене здивувати. Біля входу до Вольського Ліска я проминув будку з пивом. З-під неї вилетіло велике сонечко. Я виразно почув, як воно співало: «Йшла дівчина до лісочку». Однак удав, що не бачу й не чую його. Така вже в мене вдача.
А зараз, на стежці, що вела на пагорб, зупинився. Треба було зупинитись. Я не дуже довіряю так званим передчуттям. Але цього разу передчував, що можу вплутатись у велику гру. Та що говорити про передчуття, коли я вже зустрівся з магістром Діонізієм Гібридоном Вернигорою? Сьогодні, коли я через багато місяців описую першу зустріч з ним, повинен признатись, що мене кілька разів проймало холодом, а один раз я навіть хотів спробувати знімати чари. На щастя, через хвилину (магістр саме інформував мене про свою освіту) мені спало на думку, ким може бути і ким, напевно, є двадця-тисемисантиметровий Вернигора.
Але саме тому, що я вже почав дещо розуміти й тверезо осмислювати дивні речі, мені стало трохи не по собі. Я був певен, що на вершині пагорба мене не чекають жодні знавці чарів, гномів, василісків, заклинань і нічних кошмарів. Я гадав, що мене чекають двоє цілком звичайних на вигляд юнаків. Слід сказати, що саме такі звичайні на вигляд бувають часом найгірші.
Я глибоко зітхнув і рушив назустріч долі.
Піднявся на гору й пішов тихо і насторожено, щоб уберегтися від будь-якої неприємної несподіванки.
Жодна несподіванка не чекала мене. Десь на середині дороги я зустрів двох юнаків, попереду яких урочисто крокував магістр Вернигора. Вони привітали мене приязними усмішками, в яких не було й сліду вдаваної чемності чи запобігливості. Я теж усміхнувся дуже щиро й приязно. Обидві мої мозкові півкулі — і я разом з ними — дійшли висновку, що ці двоє молодих людей, мабуть, гідні довіри, а може, навіть дружби.
Мені хотілося якимсь приємним словом почати наше знайомство, та в цей час магістр Діонізій виступив у ролі церемоніймейстера.
— Шановний, глибокоповажаний пане ре…
— Погано! — урвав я його. — Ще раз!
У магістра затріщали суглоби й щелепи, мабуть, від обурення й сорому. Мені стало його шкода. Тим більше, що обидва юнаки весело перезирнулись. Однак я не міг дозволити, щоб до мене звертались, наприклад, так: «шановний пане редакторе» чи «глибокоповажаний вчителю».
— Любий магістре, — сказав я зі щирим співчуттям, — адже я вас попереджав. Ви ж маєте чудову пам'ять. Та однак, що кажете? Знову «шановний»?
Магістр зітхнув.
— Будь ласка, пробачте, пане Єжи, — знітився він. — Нічого не вдієш. Мені соромно.
Магістр ступив крок уперед. І раптом знову став страшенно поважним.
— Пане Єжи, — сказав він церемонно, — дозвольте відрекомендувати вам двох братів — Марека і Ярека. Як ви вже, мабуть, помітили, вони близнюки з дуже великою кількістю ідентичних рис, тобто дуже подібні один до одного. Прізвища братів я не можу назвати, бо вони вирішили зберігати його в таємниці. Як у друкованих виданнях, так і в інших засобах масової інформації. Віч-на-віч вони, напевно, самі вам відрекомендуються. А я назву їхній псевдонім, який годиться на всі випадки. Він звучить так: брати Кошмарик!
— Дуже приємно, — сказав я, — вітаючись за руку з Мареком і Яреком. — Але згідно з правилами нашої граматики ви маєте називатись інакше. А саме, брати Кошмарикові. Або, в крайньому випадку, хоча це теж не зовсім правильно, брати Кошмарики.
— Я протестую! — заперечив магістр. — Ані Кошмарикові, ані Кошмарніш. Тільки… і єдино правильно… як один чоловік… Брати Кошмарик. А
