Брати Кошмарик, Магістр і я - Єжи Брошкевич
— По-перше, чи здорове у вас серце?
— Лікарі запевняють, що цілком здорове,
— А як у вас із тиском?
— Сто тридцять на вісімдесят.
— Дуже добрий тиск. У вашому віці…
— Хіба ви знаєте мій вік?
— Авжеж. З точністю до двадцяти чотирьох годин.
— Звідки?
— Чесно кажучи, з енциклопедії.
— Дуже приємно. А скільки вам років?
— Майже один рік.
Я відчув, що мені звело щелепи, як це буває в бульдогів, хоч я бульдогом ніколи не був. Зате був певен, що якийсь тип з гарним голосом і гидким характером хоче пошити мене в дурні, зробити з мене справжнього йолопа.
Я твердо пообіцяв собі, що за йолопа ще йому віддячу.
— Майже один рік? Це дуже цікаво.
— Авжеж.
— То чи можу я зрештою познайомитися з вами особисто?
— З рештою не можна. Скоріше з цілим.
— Отже, чекаю.
Чекав я не довше секунди.
Між корінням бука щось зашелестіло. Я дивився перед собою і в першу мить зовсім не помітив того Хтося, з яким мав зараз познайомитись особисто і цілком чемно. Трохи скоса глянув угору, як завжди, коли з ким-небудь знайомлюсь. Немає нікого. Знову втупився перед себе. Нікого. А потім десь біля свого лівого коліна почув благородний баритон:
— Мені дуже приємно. Магістр Діонізій Гібридон, — подвійне ім'я — Вернигора.
Щойно я сказав, що в мене здорове серце й чудовий кров'яний тиск. А тим часом серце підстрибнуло десь аж у горло. Що ж до тиску, то в скронях стиснуло, наче ковальськими обценьками, а в вухах задзвонили два «Зигмунта»[1] — хоч я знаю тільки один. Спиною, по якій стікав холодний піт, я прихилився до дубового стовбура і почав помаленьку зсуватись на землю, аж поки сів на торішнє дубове листя й тільки тоді подивився просто в очі магістрові Діонізію Гібридонові,— подвійне ім'я — Вернигорі.
Наші погляди зустрілись, магістр жваво вклонився. Протягом наступних п'яти секунд я п'ять разів міцно заплющував і розплющував очі. На жаль, це теж нічого не допомогло. Мусив погодитися з фактом, що переді мною стоїть індивід (який відрекомендувався Діонізієм Гібридоном Вернигорою, магістром) зі смаглявим довгастим обличчям, глибокими чорними очима, орлиним носом, з сивими кущистими бровами, сивими вусами й підрізаною клинцем бородою. Цей індивід був на зріст не більше тридцяти сантиметрів, одягнений в червоний ковпак, темно-червону кирею, високі юхтові чоботи й сірий каптан під киреєю. Повторюю, обличчя він мав довгасте, очі чорні, волосся сиве; особливі прикмети: зріст у п'ять разів менший, ніж так званий низький зріст.
— Магістр Вернигора? — простогнав я тихо.
— Так! Магістр Діонізій Гібридон, — подвійне ім'я — Вернигора.
— А… чи це я вас бачу?
— Авжеж, пане Єжи. Ви мене бачите й чуєте.
Я глибоко зітхнув. Струснув головою. Мимоволі так гупнув потилицею об стовбур дуба, що дерево аж затремтіло, лісом прокотилась луна, а я протягом хвилини бачив двох магістрів Вернигір.
— Ви один чи вдвох? — спитав я граматично неправильно, але різко.
— Я один. Проте це не означає, що я сам.
Вдруге і вже дуже обережно я струснув головою. Серце поволі поверталося на своє місце, дзвони перестали дзвонити. Мій організм ніби призвичаївся до магістрового вигляду. Зате моя свідомість ще не прояснилась. Права мозкова півкуля запитала: «Цей сивий малюк з цирку втік, чи що?» А ліва відповіла: «Це виключено, історія не знає таких карликуватих карликів, ми давно про них уже чули б!» Після цього обидві півкулі ніби трохи заспокоїлись. Замовкли. Я теж мовчав.
— Бачу, ви ніяк не можете повірити в те, що я існую, — незадоволено промовив Вернигора.
— Так. Мені це складно.
— Звикнете.
— Сподіваюсь, — збентежено погодився я, бо магістр почав дивитись на мене згори вниз, хоч насправді й далі дивився знизу. Я намагався зібратися з думками. Ліва півкуля запитала: «Як назвати цю істоту?» А права запитала: «І як її класифікувати?» Потім обидві разом відповіли: «А біс його знає!»
Магістр співчутливо похитав головою.
— Дорогий пане Єжи, — сказав він, — у вас уповільнений рефлекс. На рингу перший-ліпший нездара зробив би з вас ганчірку. Будь ласка, не перепиняйте мене. Я не вникаю в те, скільки книжок ви написали. Скільки гарних і скільки поганих. Ви кажете, що це добре. Я не замислююсь, чи добре, чи погано. Зате я глибоко впевнений, що перш ніж почати писати, ви повинні були багато книжок перечитати. Ви згодні з цим?
— Цілком.
— Крім того, — насупив брови магістр, — я вважаю своїм обов'язком нагадати вам один поетичний твір, який ви, мабуть, читали замолоду. Дозвольте?
— Будь ласка.
Магістр став у відповідну позу (ліва рука за спиною, права на грудях) і зворушливим голосом Густава Гольоубека[2] продекламував:
Може, вигадка це просто Й ви не вірите нічому, Але я напевно знаю, Що живуть на світі гноми.Я встиг отямитись, заспокоїти серце, кровоносну систему, врівноважити мозкові півкулі. Голос мій залунав спокійно і впевнено.
— Магістре, — мовив я різко, — Мені здається, що ви кажете неправду. Навіть більше: я тверджу, що ви зовсім не якийсь гном з вірша чи казки.
— Може, й так.
— І вже цілком напевно ви не маєте нічого спільного з сиріткою Марисею і гномами.
— На якій підставі ви так твердите?