Четверо в яхті - Їжаки Путрамент

Звичайно, Андрійко відразу піймався на гачок. Він блискавично продекламував:

— Яхта — це судно, парусне, парове або моторне, призначене не для перевозки товарів чи людей, а тільки для розваг…

— Дуже добре! — Едик поплескав його по плечу. — Не варт і говорити, що в капіталістичних умовах такі розваги доступні тільки мільйонерам або членам королівської родини. Так, Андрійку?

Андрійко з запалом хитнув головою.

— Так от, я урочисто заявляю, що можу вам запропонувати провести канікули саме на яхті.

Здіслав подивився на Войтека, Войтек на Здіслава. На обличчях хлопців явно відбивалася підозра. Тільки безгрішний Андрійко склав руки, наче для молитви, і запитав своїм тонким голоском:

— Ой Едику, хіба це можливо?

— Можливо, любий мій! — відповів якнайшвидше Едик, щоб підтримати цей ледве тліючий вогник ентузіазму. — Це напевно. І все залежить тільки від нас, від нашого рішення! Розумієте? Яхта! Не морська, звичайно, бо це занадто велика махина. Але справжня яхта! Облицьована червоним деревом. Розумієте?

Всі мовчали, бо це справді нагадувало байку. Яхта, як розповів Едик, була збудована ще перед першою світовою війною для якогось божевільного юнкера[4] з Мазурських озер. Він був багатий, тому і яхту облицював червоним деревом. Чотири спальних місця — наче спеціально для них зроблені. Паруси!

Куцик заглянув у свою записну книжку.

— Площа парусів сорок метрів, — промовив він. — Грот, фок. Розумієте? — він подивився на друзів, але ніхто з хлопців і пальцем не ворухнув. І Едик читав далі: — Парусність Марконі. Яхта не кільова, а швербот. Розумієте?

Ні, вони нічого не розуміли. Але якась нотка непевності в риторичному запитанні Едика змінила все-таки настрій тих двох недовірливих, дала їм крихітку надії, що, може, все це не є звичайною брехнею Куцика.

— Не з кілем, а з швертом, — сказав Куцик і почервонів. — Слово честі, не брешу, ось дивіться!

Хлопці глянули. Справді, в блокноті Едика було надряпано: «з швертом».

— Добре, — сказав Здіслав. — Це, мабуть, якийсь технічний термін. Скажи краще, чия тепер ця яхта і звідки ти про неї дізнався?

Куцик зітхнув: ця словесна форма недовір'я була, куди кращою від нещодавнього мовчання. Він розповів цілу історію, хоч мусив визнати, що вона була не дуже ймовірною.

Яхта після війни потрапила до рук одного старшого лісничого, який схибнувся на парусному спорті. Він її відремонтував і шість років використовував не стільки для розваг, скільки як засіб транспорту, бо жив цей лісничий на одному з великих Мазурських озер.

А тепер старшого лісничого викликали на якісь двомісячні курси у Варшаву. Він узяв би яхту з собою, але, щоб доставити її сюди, треба дуже багато часу. Та, зрештою, це й заважало б йому в навчанні на курсах.

— Лісничий — далекий родич моєї матері, він зупинився у нас, — сказав Куцик. — Страшенно переживає, що мусить покинути Мазурські озера саме влітку. Ну, звичайно, я почав розпитувати, в чому справа. Ну, тоді він розповів про яхту. Я йому співчуваю. А він мене питає, чи я теж розуміюсь на парусному спорті.

— Ну, і ти сказав, що розумієшся! — з іронією вставив Здісь.

— А що я мав робити? Така нагода! І це ж для вас! Ну, звичайно, кажу, розуміюсь. Що ж я мав відповісти?

Куцик глянув на хлопців. Ті мовчали. Тоді він зовсім розійшовся:

— Ви розумієте? Така нагода! Яхта! Чотири спальних місця! Точнісінько чотири! Червоне дерево! Розумієте? І не кільова, не кільова! Швербот!

Це, мабуть, вплинуло найсильніше. Андрійко аж рота роззявив. Тільки Войтек, схвильований не менше, ніж інші, розсіяв чарівну примару судна з парусами, по-діловому і грубо запитавши:

— Все це чудово. Але де взяти гроші?

— Які гроші? — поперхнувся Едик.

— Як це — які гроші? А за яхту!

— Та він, цей знайомий, не хоче від нас ні копійки. Він її дає безплатно. Тільки б не пошкодили…

— Ну, а їсти треба чи ні? Два місяці!

— Звичайно, їсти треба. Але ж і вдома без цього не обійдешся. Дадуть же тобі кілька злотих? А коли опинимося на місці, то щось можна буде придумати.

— Цікаво…

— Рибу ловитимемо, га, хлопці?

— А ти вмієш?

— Що ж тут вміти?

— А де взяти вудочки? 1

— Здісь позичить. У нього дядько — рибалка.

— А дозвіл маєш?

— Якось викрутимося. Зрештою…

— Ягоди! — крикнув Андрійко.

— Еге ж, далеко заїдеш на ягодах!

— Дуже далеко! — розпалився Ваверко. — Це вітаміни! І гриби можна збирати, хоч вони й не такі поживні. І взагалі — добратися б до лісу… Був же час, коли все людство жило тільки з того, що росло в лісі. Період мисливства і збирання ягід, так? У басейні Амазонки або Оріноко і тепер так живуть!

Войтек іронічно хитав головою. З усіх чотирьох тільки він жив колись у селі і знав, що то за насолода — підніжний корм. Але Войтек не вмів протиставити свій прозаїчний досвід книжковому ентузіазму хлопців.

— Ех ви, столичні жителі… — встиг він тільки сказати, і це погубило його остаточно.

Товариші втрьох накинулись на нього. Що означає цей його скептицизм? Чи це бува не найгірші дрібнобуржуазні звички, які є результатом своєрідного декласування? Хіба він не знає, що в селі особливо багато дрібнобуржуазного елемента? А якщо знає, то чому пишається своїм селянським походженням? Вони докоряли йому навіть за плазування перед американською модою, як прояв його ідеологічної нестійкості.

Звичайно, Войтек не міг їх перекричати і махнув рукою. Куцик негайно скористався з його капітуляції, щоб форсувати справу.

— Отже, ухвалили! — вигукнув він. — Їдемо!

— Стривайте, стривайте, — сказав Здіслав. — Навіщо поспішати? У нас є цілий тиждень.

— Який