Четверо в яхті - Їжаки Путрамент

Ось він біжить, свистить, по телефону викликає міліцію; потім бачить, як беруть хулігана і, скрутивши руки, кидають його в закриту машину з заґратованим віконцем.

А насправді Андрійко стоїть не рухаючись, мовчки. Хуліган повертається, помічає дівчину, про щось згадує, знову підскакує, знову брудно лається і б'є її.

Андрійко бачить це, бачить, як дівчина притискує обличчя до землі; вона мовчить, зовсім слухняна, вона вже вивчила тутешню справедливість.

Андрійко стоїть. А коли довгаль повернув голову, глянув спідлоба і ще навіть не відкрив свого заслиненого рота, Андрійко пішов, наче нічого не трапилося, не дуже швидко і не гаючись, ввічливо й тихенько, як миша.

І такі повільні ці кроки, такі важкі! Доки вийде з-під погляду п'яниці, доки зникне за нештукатуреними корпусами, він увесь спітніє і найбільшим досягненням вважатиме те, що не поспішив, не кинувся тікати, до кінця зберіг легку ходу прохожого, який гуляє собі в неділю.

За вечерею мати кілька разів питала, чи бува не захворів Андрійко. Хлопцеві не подобалися деруни, його улюблена страва. Мати мацала лоба, примушувала висунути язика, зітхала. Він ледве дочекався кінця, ледве витримав останню годину, коли батько, уткнувши ніс в газету, слухав по радіо музику.

Коли батьки пішли, Андрійко швидко погасив світло, намагаючись заснути. Цей маневр не вдався. У голову по черзі лізли то риска на дверях, то п'яний негідник, то студентський гуртожиток.

Там вирувало життя. З кожною хвилиною засвітлювалось нове вікно: мешканці поверталися після недільних розваг і всі по черзі кидались до репродукторів. Освітлена стеля над Андрієм набрала блідо-жовтого відтінку. Від галасу тремтіли шибки.

Андрійко підвівся, запалив лампу біля тахти. Жодна з книжок, які він почав читати, не могла розсіяти надмірну гіркоту. Він тільки записав собі в блокнот: «Про теорію парусного спорту». Потім узяв «Трибуну Люду». Ледве прочитав передову, потім перейшов до офіціальних повідомлень — про різні торжества, про нові господарчі успіхи, та інших неодмінних елементів першої сторінки недільної газети.

Він вирішив, що прочитає її «від дошки до дошки» і засне. На другій сторінці були статті про озброєння Західної Німеччини, про спроби використання гітлерівських генералів, офіцерів і спеціалістів, повідомлення про не закінчені гітлерівцями випробування нових видів зброї масового винищення. Далі друкувався звіт про процес над групою диверсантів, закинутих на західні польські землі. Кореспонденція про шаховий турнір. Нарешті — вже на третій сторінці — уривок якоїсь повісті.

І тут тільки рятівний сон переміг Андрійка. Та не встиг він по-справжньому заснути, як галас надворі став ще дужчий. Хлопцеві здалося, що в цьому хаосі звуків він пізнає чийсь голос. Немовби це той завитий!

Андрійко лежав, заткнувши вуха. Але тоді в голові гуділо не тільки від вуличного галасу, а й від шуму крові, що стукотіла в скронях. Тому він на мить відтуляв вуха. І тоді голосніше лунали крики завитого п'яниці.

Андрійко вже не сумнівався — це він. Не можна забути носового відтінку цього крику, не можна забути цей лексикон.

Раптом Андрійко про щось подумав і аж схопився на тахті. Адже цей одноманітний і невпинний крик означає не те, що йому спочатку здалося. Тільки тепер Андрійко зовсім прокинувся. Була вже майже дванадцята година.

Хлопець підбіг до вікна. З деяких освітлених вікон будинку навпроти висовується кілька силуетів. То один, то другий щось кричить, махає руками.

А на мостовій, за десять метрів від будинку, стоїть одна, тільки одна людина. Андрійко не помилився — звідси, з четвертого поверху, видно три півкруглі блискучі хвилі на його волоссі. Завитий стоїть, задерши голову, і кричить, щоб його почули в найближчому освітленому вікні на другому поверсі.

Кричить весь час одне й те ж. Грубо лається. Студенти — одні дивляться на нього, мов на смішну тварину в зоопарку, інші, менш поблажливі, розумно радять:

— Не галасуйте!

— Ану, йди звідси, громадянине!

— Іди спати, іди спати, а як виспишся, дай знати!

Завитий стоїть, розкарячивши ноги. Ці поради ще більше розпалюють його лють, але не збагачують фантазії. Він ричить те саме:

— Я тобі… Я тобі…

Голос у нього зичний, нічого не скажеш. Після кожного нового вигуку засвітлюються нові вікна у чорній стіні. Нові силуети напівроздягнених юнаків показуються з-за жовтих жалюзі.

Закінчилися лагідні поради, починається щось інше.

— Ей, ти! — гукає якийсь хлопець з четвертого поверху. — Заткни пельку! Не заважай спати!

— Ей ти, стиляга! — кричать інші з самого верху.

Завитому наче ляпаса дали. Він захитався, відступив назад, на кілька секунд замовк, потім нахилився, порпаючись рукою в неприбраній купі битої цегли, випростався з цеглиною в руці, гукнув щось і кинувся до найближчого вікна.

Хлопці в кімнаті заметушились і відскочили, світло погасло.

Але тепер це було єдине темне вікно у величезній стіні. Всі інші горіли, скрізь виднілися обурені обличчя. Всі, як по команді, вигукнули:

— Хуліган!

Завитий зупинився, потім ступив кілька кроків назад і зупинився, нарешті, під будинком Андрійка, трохи лівіше від його вікна. Стояв і лаявся.

Тоді Андрійка наче щось штовхнуло. Він сплигнув з підвіконня і побіг на кухню. Під раковиною стояло порожнє відро для сміття. Хлопець підставив його під кран і з нетерпінням чекав півхвилини, поки воно наповниться. Нарешті схопив відро, побіг у кімнату. Хуліган внизу ще лаявся. Андрійко нахилився і одним махом вилив повне відро води завитому на голову.

Блиснуло, падаючи без шуму, полотнище води. Обірвалася лайка, величезний будинок вибухнув сміхом. І завитий хуліган зник, неначе змита нечистота.

Вони насилу влізли у вагон: був кінець червня, почався сезон відпусток, і варшавські вокзали нагадували величезні трамваї в години пік.

Але, завдяки винахідливості Куцика, хлопці все-таки влізли. Коли прибув поїзд і коли