Четверо в яхті - Їжаки Путрамент
2
Так холодно, що Андрійко не може більше витримати і розплющує очі. Що це? Де він, де? Хто з ним поруч? Де мати? Куди їх повивозили оті в шоломах?
Він схоплюється. Навпроти — руді стовбури і чорно-зелені чуприни сосон. Ліворуч невеличке поле, застелене густою голубою імлою. Позаду, понад будинками, теж видніються сосни. Праворуч ліс, а там переїзд через залізницю і далі невеликий двоповерховий будинок.
Яка дивна пора дня! Світло якесь голубувате, холодне. Будинки стоять без тіні, і сам він, Андрійко, мов та примара, — від нього немає тіні на пероні.
Погана погода на озерах! йому ж казали перед від'їздом, що тут весь час ідуть дощі. Небо мутне, низьке й похмуре. Краплини рясно вкрили шматок вкопаної у землю рейки. Хіба був дощ? Андрійко здивовано оглядає своє сухе вбрання. Потім згадує про зірки, серед яких він шукав невідомий літак.
Хлопці сплять. Куцик відкинув голову назад, розкрив рота, хропе; Здіслав і Войтек сплять, скоцюрбившись. Обличчя їх бліді, стомлені.
Страшенно холодно. І ще ця вогкість!..
— Ааа! — раптом несамовито верещить Куцик. Андрійко кидається до нього, смикає за руку, майже стягує з лави. Куцик сідає, протирає очі.
— Бери сокиру! — звертається він до Андрійка. — Ну, чого ти чекаєш? Не розумієш, що рівноправність?
— Едику, що з тобою? — шепоче переляканий Андрійко.
Куцик підводиться, хвилину мовчить. Потім дивиться на небо, на ліс і залізницю, що зникає в імлі, яка тим часом насунула з поля.
— Підйом! — кричить Куцик. — Вставайте, ледацюги! Вже пів на третю!
Щось мурмочучи, захищаючись, ховаючи обличчя в рюкзаки, Здіслав і Войтек, нарешті, зовсім прокидаються. Обидва страшенно позіхають.
— Нічого, виспитесь потім! — Куцик невблаганний. — Беріть рюкзаки і за мною!
З будиночка в лісі виходить чоловік у старій, подертій дощенту залізничній формі, з вудочкою і відерцем у руках. Нічому не дивуючись, він дивиться на хлопців і показує рукою праворуч: там село Стобець.
Вони виходять на погане, вибоїсте шосе, обсаджене молодими горобинами.
— На першому перехресті звертайте ліворуч! — кричить їм навздогін залізничник. — А там за трактором…
Якась порубка, і за нею. починається дорога. Молоді сосонки, всі в краплинах роси. Павутина наче вкрита інеєм. Високі стебла голубого люпину, що вже відцвітає.
Поволі холод перестає докучати, навпаки, допомагає швидше йти. Хлопці на повні груди вдихають якісь дивні запахи. Є тут свіжість смоли, аромат невідомих квітів, трав і, насамперед, — чистого повітря.
Куцик іде попереду. Пісок на дорозі приглушує кроки. Хлопці повертають за купку молодих ялинок, і Куцик раптом відстрибує назад. Усі бачать: щось темно-руде, наче білка, але завбільшки, як молоде теля, скочило на дорогу і тепер втікає довгими пружними стрибками.
— Ех, ти, герой! Це ж сарна! — Войтек поплескує товариша по плечу.
— Сарна? — Андрійко вискакує вперед. — Справжня?
— Ні, підроблена.
Андрійко не відчуває глузування. Він дивиться на далекий перелісок, в якому зникла темно-руда тварина. Він так любить природу і так далеко досі був від неї!
Товариші підштовхують Андрійка, вони знову рушають і скоро забувають про несподівану зустріч. Молоді, густі, як щітка, соснові переліски, ділянки високого старого лісу, в якому можна гуляти, мов у парку, порубки, вкриті саджанцями сосни, не більшими від кущиків салату.
— Пішська пуща… — говорить Куцик.
— … найбільший суцільний лісовий масив у Польщі, — не витримує Андрійко, який перед від'їздом прочитав про це в одній брошурі, — переважають соснові лісонасадження з невеликою домішкою ялини і листяних дерев, особливо дуба…
— Дивіться, дивіться, як визубрив! — глузує Куцик. — А про парусний спорт теж?
— Не бійся, все, що стосується теорії…
— А ти? — Куцик звертається до Здіслава. — Як ти з спортивною практикою? Нічого, зараз побачимо…
Мандрівники йдуть далі. Вони давно вже нагрілись, уже й потомилися.
Раптом ліс кінчається. Попереду — соснові кущі, хати і вишневі садочки біля них, огорожі, трохи поганенького жита на чудовому золотому піску.
Собаки вітають їх справжнім концертом. Хлопці підходять до першої садиби. На жаль, вона порожня. Хата майже ціла, тільки вікна повиривані. Дерева в занедбаному садочку буйно розрослися. Саме достигають вишні. Але вони дрібні, кислі. Куцик швидко випльовує їх.
Сусідня садиба трохи осторонь. Андрійко насилу доплівся до неї. Ці двісті метрів були важчими, ніж уся попередня дорога.
Насилу викликали з хати жінку. Позіхаючи, вона сказала завченим голосом:
— Молока нема, яєць нема.
— Але ми… — почав Куцик.
— І кімнати зайняті.
— Та ми, пані, хочемо тільки запитати… де тут садиба Франковяка?
Жінка здивовано подивилася на них.
— Франковяка? Садиба?
Андрійкові раптом стало погано. Він важко сів на колоду. Страшна думка, що Куцик щось наплутав знову…
— Авжеж! — вів далі Едик. — Старшого лісничого!
— Ах, пана старшого лісничого? Так це ж зовсім не тут!
— Але ж це село Стобець?..
Виявилося, що це справді Стобець, але Франковяк живе ще за кілька кілометрів далі. Довелося підтримувати Андрійка під руки. Едик з Войтеком навіть несли вдвох його рюкзак, як несуть відро з водою. Здіслав узяв на буксир самого Андрійка.
А той ішов, майже нічого не бачачи. Тільки щохвилини питав, коли відходить поїзд на Варшаву. Едик урочисто обіцяв, що незабаром дізнається. Але Андрійкові мало було запевнень. Він хотів зараз
