Четверо в яхті - Їжаки Путрамент
— Ну, давайте… Раз, два…
Він тягнув клунки і кидав їх у коридор. Нарешті, наказав і хлопцям лізти. Вони насилу продерлися крізь купу кошиків з курами, яких невідомо для чого вивозили з Варшави.
Хлопці були незадоволені Куциком. Здіслав відверто сказав:
— Ти так командував, що я подумав, ніби в нас ціле купе!
— Може, тобі подати другий клас або спальний вагон? Розумний! Якби не я, вам довелося б їхати на буферах.
— Тут не набагато краще.
Справді, з такими труднощами завойоване Куциком місце становило метровий відрізок коридора, на якому треба було скласти речі і якось розміститися самим. У всіх були рюкзаки, тільки Куцик хизувався новеньким чемоданом, про який говорив з гордістю, що він із справжньої фібри. Коли Андрійко після години їзди сів на нього, Куцик безжалісно зіпхнув товариша, кричачи, що чемодан не витримає. На рюкзаки вони боялися сідати, бо там у кожного були пластмасові склянки та інші ламкі предмети.
Отак і стояли, притулившись один до одного. Від дверей на них натискували три солдати, що їхали у відпустку, і кілька перекупок, які везли курей. З глибини вагона на Войтека напирала товста жінка, на яку, в свою чергу, натискав елегантно одягнений чоловік, що уперто намагався забезпечити місце світловолосій, дуже розмальованій красуні.
Войтек захищався, як лев. Куцик час від часу підпирав його в груди, але без успіху.
— Тільки б витримати до Ольштина! — сопів Куцик. — Побачите, далі нам буде краще. Там пересадка. Адже всі їдуть на море, а ми повертаємо на схід.
Літній вечір застав їх під Млавою, і в довгожданий Ольштин вони прибули тоді, коли вже засвітилися ліхтарі. Справді, більшість пасажирів залишилася у поїзді. Але, вийшовши на перон, хлопці побачили натовп, не менший, ніж у Варшаві. Годину вони чекали поїзда до Елка, а кожних десять хвилин прибували поїзди з Гдині, Сопота, Ельблонга. Через кожних десять хвилин виходив натовп людей, що жили біля моря і не хотіли там відпочивати.
Куцик підбігав до тих, що виходили, розпитував їх і повертався до товаришів дедалі більш пригнічений. Усі їхали до Щитна, Руцянова, Піша, Елка, Сувалок.
У нього, бідолахи, були підстави для поганого настрою. Те, що розігралося на пероні, коли, нарешті, підійшов потрібний поїзд, приблизно нагадувало битву під Грюнвальдом, який, до речі, був недалеко звідси._
Куцик намагався влізти всередину по головах інших. Але його скинули вниз, і в вагон йому довелося лізти, як змії, між ногами людей, що поспішали на відпочинок.
Андрійко взагалі не сів би, якби не Куцик. Зляканий, не покладаючись на свої сили, він відійшов на кілька метрів і чекав, поки трохи зменшиться цей натиск.
Куди там! Репродуктори вже вигукнули: «Сідайте, зачиняйте двері!», а біля цих дверей усе ще тривала битва.
Андрійко зовсім перелякався, коли після повторного оголошення зрозумів, що на Щитно, Елк і Бєлосток відходить саме їх поїзд. Він підскочив до дверей, але був надто малий, а рюкзак на ньому надто великий. Найменший поштовх нетерплячого, сильнішого за нього конкурента міг повалити хлопця.
Його охопив відчай. Андрійко навіть закричав:
— Куцик! Куцик!
Раптом з шумом опустилося найближче вікно, і Куцик простягнув товаришеві руку.
Куцик схопив Андрійка за руку, намагаючись втягти його, але не зміг: заважав рюкзак. Черговий по станції у червоному кашкеті вже давав машиністові сигнал відправки, а Андрійко все ще стояв на пероні, безпорадно простягаючи руки до вікна.
На щастя, сусіди Куцика миттю оцінили серйозність ситуації. Визирнуло півдюжини облич, десяток рук схопили Андрійка, і той відчув себе легким, як дитина.
Поїзд уже рушив, коли Андрійко приземлився на чиїсь коліна, животи, ноги. Вони під'їжджали до чергового по станції, і той кричав, що не можна лізти через вікно, що він оштрафує…
Та машиніст не чув цього. Поїзд набирав розгону, трагічний перон лишився позаду, зникли вогні Ольштина. Молода липнева ніч заглянула у вікна.
Хлопці її не бачили. Давка в коридорі була страшенна. Добре, що вони опинилися серед кількох десятків студентів з Гданська, що їхали в якийсь табір за Руцянами. Це була надзвичайно дружна компанія. Незважаючи на жахливі умови мандрівки, студенти ні на мить не втратили хорошого настрою. В другому кінці коридора відразу почали співати — звичайно, «Кукулечку». Тут, біля наших друзів, ще деякий час тривало збудження з приводу чудового врятування Андрійка. Ми завжди любимо тих, кому допомогли, і тому Андрійко одразу став загальним любимцем. І, зрозуміло, все це відбувалося як кампанія з приводу «дня дитини».
— Дивись, Кристино! — кричав кремезний, з довгим волоссям блондин, тягнучи за руку чорняву, коротко підстрижену дівчину в мішкуватій куртці до колін. — Бачиш, якого малюка ми врятували?
— Де? Де? — витягувала дівчина шию. — Оце він? Який миленький!
— Хлопчику, — кричала інша, — як тебе звуть? Андрійко?! Гарне, гарне ім'я. На тобі цукерку!
Андрійко забився в куток за плечима Войтека. Він червонів від люті. Даремно! Це тільки розпалювало студенток, які гладили його по голові, питали про вік…
Войтек, хоч і розумів, що діється в душі товариша, однак не робив ніяких зусиль, щоб допомогти йому. Навпаки, він поводився, як наглядач біля клітки з найцікавішою в зоопарку твариною. Він випинав груди, щохвилини гордо струшував волосся, закидаючи голову назад, курив цигарку за цигаркою, — словом, робив усе, щоб і на нього дівчата звернули увагу, та не таку, як на Андрійка, а справжню.
Де там! Навіть не глянули на нього! Щасливішим був Едик.
— Так, так! — кричав він, коли з коридора проштовхнулася чергова любителька огляду «чудом врятованого» малюка. — Ось він, цей, малий! А черговий по станції ледве не схопив його за п'яту, бо не за правилами…
