Четверо в яхті - Їжаки Путрамент
Слабка надія, що, може, цього разу він виграє кілька сантиметрів, не справдилась. Андрійко відчуває зростаючу хвилю загального розчарування, суму і самотності. Зрештою, він сам їх поглиблює. Батьки йдуть в кіно. Ні, він не піде з ними. Батько махнув рукою:
— Знову ніс у книги! Ех ти, професор!
Але раптом Андрійко відчуває, що книги набридли йому. Він по черзі дістає популярний підручник біології, атлас рослин, кілька географічних карт, потім усе збирає з стола, кидає на полицю. Він намагається думати про велику пригоду, яка розпочнеться через тиждень. Та це здається йому зараз чи то нездійсненним, чи просто нецікавим. В «Трибуні Люду» він знаходить шахову задачу, розставляє фігури, робить кілька ходів. Але й партія здається йому простою, нецікавою. Він дивиться на закінчення: звичайно, нічия. Фігури з гуркотом летять у шахівницю.
От і нічого вже робити. Може, кого-небудь відвідати?
Ні, кому потрібен такий шпінгалет? Хлопець лягає на тахту, безтямно дивиться в стелю. І непомітно засинає.
Розбудили його батьки, що вже повернулися з кіно. Батько в чудовому настрої — фільм йому дуже сподобався; він щохвилини сміється, згадуючи про геройські витівки Фанфана Тюльпана.
Андрійко схоплюється з тахти. Якусь мить він не може отямитися. Потім раптом він почуває себе щасливим: його чекає похід. Та за хвилину хлопець пригадує огидну, нерівну риску на дверях, і щастя зникає.
Андрійкові стає нудно від батькової балаканини. Він виходить з кімнати, йде до кухні, сідає біля вікна й дивиться на величезну червону стіну студентського гуртожитку. Багато однакових вікон тягнеться на якихось двадцять метрів.
Починає смеркатися, і в кількох вікнах уже горить жовтувате світло. Невеличкі кімнати, в кожній ліжка, стіл, кілька студентів. Одні з них лежать, інші грають на гармошках, крутять радіоприймачі, щось оповідають, сміються.
Світло загорається в нових вікнах. І всюди те саме. Хто займається музикою, хто відпочиває, хто сміється, дехто зубрить. Андрійко дивиться, і йому знову стає нудно.
До того ж тихо входить мати. Вона, звичайно, зрозуміла, чому син утік з кімнати. Мати підходить, обіймає Андрійка, щось шепоче йому, співчуває, втішає.
Андрійко стискує зуби, слухняно хитає головою, аби тільки скоротити цей зворушливий момент. І коли мати, заспокоївшись, на хвилину розслаблює обійми, він вислизає з її рук і прямує до дверей.
— Я трохи пройдуся, щось голова болить.
— Вечеряти, — каже мати засмученим голосом, — через півгодини…
— Ну, то я через півгодини повернуся, — кидає він поспішно.
Андрійко тихенько виходить і швидко збігає сходами. Тільки вийшовши із сфери батьківської волі, він опам'ятовується і починає розуміти марність цієї прогулянки.
Куди піти? До садочків і вілл чи до крамничок і руїн? Він звертає ліворуч, на Алею Незалежності.
Присмерки тим часом погустішали настільки, що, коли він підходить до руїн, засяяли ліхтарі.
Те, що здалеку побачив Андрій, розпалило його.
Чоловіка десять юрмилися між колишніми крамничками. Кілька жінок стояло біля брами одного з будинків, юрба підлітків висипала на мостову. Всі вони дивились в одному напрямку. Поодинокі прохожі, завертаючи сюди з Алеї Незалежності, також уповільнювали ходу, зупинялися, теж повертали туди голову і лише через хвилину йшли далі.
Андрійко прискорив ходу. Вереск. Нав'язлива, сентиментальна грамофонна мелодія і вереск. Одна з колишніх крамничок яскраво освітлена. За брудною портьєрою жовтого кольору видніється чиясь розпатлана голова. Крик. Хтось розмахує кулаком над кимось за портьєрою.
Пронизливий вереск. Підлітки бояться підійти ближче, жінки від брами теж не поспішають. Андрій дуже гостро відчуває напружену, тривожну зацікавленість присутніх. Переляк перед чужим світом стає в ньому щораз більшим. І тим рішучіше хлопець іде вперед.
Як у неприємному сіні, він наближається до центра невідомого неспокою. Ще три кроки, і він мине його, почне віддалятись. Але ці три кроки найважчі. В цих останніх кроках зосередився найбільший страх. Раптом скляні двері грюкнули і розчинилися навстіж. Підлітки, неначе їх змело, відскочили назад. Жінки теж відійшли під браму. Перехожі рушили своєю дорогою.
Тільки Андрійко зупинився, як у сні, не маючи сили зробити й кроку, ніби його ноги раптом скам'яніли. Він зупинився і став дивитися. Паруб'яга років двадцяти п'яти з дуже пишним, по-жіночому завитим волоссям, з червоною п'яною пикою, витягнув величезну лапу, схопив когось і…
Знову вереск, пронизливий, наче хтось ріже собі руку битим склом. На ґанок вискочила дівчина, за нею — завитий довгаль. Волосся у дівчини було розпатлане, плаття розірване біля плеча, вона несамовито кричала.
Здоровань шарпнув її за руку і штовхнув. Дівчина полетіла з ґанку, зачепилася ногою за передостанній східець і безсило впала обличчям на брук.
Жінки в брамі заверещали. Хтось навіть вигукнув: «Міліція!» Парубок похмуро глянув на них, і ті ввічливо позакривали роти, підперли долонями підборіддя, прикинувшись, наче все це їх не стосується.
Здоровань поволі зійшов із сходів. Дівчина все ще кричала. Він ступив два кроки і вдарив її ногою в бік. Вона замовкла.
— Що ви робите?.. — почав один з прохожих.
Довгаль повернувся. Прохожий був середнього зросту, добре одягнений, у м'якому капелюсі, з галстуком, в окулярах.
Парубок раптом підскочив до нього:
— Яке твоє діло?
Прохожий поспішно повернувся і з швидкістю, яка зовсім не личила людині в капелюсі й окулярах, почав тікати. Підлітки бігом кинулися за ним, свистячи, регочучи, кидаючи в нього каміння.
Андрій стояв близько від парубка. Величезна, нелюдська ненависть охопила його. Хлопець немовби дивився збоку на самого себе. Ось він підходить до п'яного гультяя, однією рукою хапає його за комір, притискує до землі і пикою, бридкою, смердючою пикою п'яної скотини б'є, б'є без перерви, без жалю
