Четверо в яхті - Їжаки Путрамент

— Нічого з ним не сталося, — говорить товстий юнак. — Отямиться, хай віддихається. Ну, товаришу, вище голову!

Лікар підносить Здіславу до носа пляшечку. Здіслав задирає голову, неначе від влучного удару кулаком у ніс. Сідає.

В голові жахливий шум. Кволість більша, ніж досі. Хотілося б так лежати, ні про що не думаючи, спати, а ще краще — провалитися крізь землю.

Адже він починає розуміти, що сталося. Важкого, солодкувато-нудотного присмаку втоми в роті і горлі вже невистачає, щоб затьмарити усвідомлення поразки, тим страшнішої, що він зазнав її після міражу надзвичайної перемоги.

Найгірше в цій поразці — співчуття. Ось над Здіславом стоїть Влязло і боїться розкрити рота. Трохи далі — ще кілька болільників. Але вони довго не затримуються. Саме в цей час лунає з гучномовця: «Учасники бігу на сто десять метрів з перешкодами…»

Здіслав швидко підводиться, він не хоче лишитися сам на сам з Влязлом. Болільники вже побігли ближче до фінішу. Здіслав боїться, що тренер нагадає йому про третє місце, а ще більше боїться, що той великодушно промовчить.

Здіслав поволі йде до фінішу. Він ні на кого не дивиться, боячись, що всі витріщилися на нього. Підійшовши до свого одягу, побачив, що місце зайняла ціла група нових учасників змагань, які готувалися до штовхання ядра. Здіслав увесь почервонів, коли йому все ж довелося штовхнути одного з них в плече і промурмотіти «пробачте».

А той відсунувся, навіть не глянувши на Здіслава.

«Ядровики» знехотя обмінювалися думками про змагання. Один сказав:

— На вісімсот метрів — час поганий, дві п'ятнадцять!

— Що ти кажеш?! — крикнув інший. — А здавалося, що буде новий юнацький рекорд!

— З цим рекордом почекаємо на тебе.

— А той дурний! Ну, той, що вирвався. Видохся! Аж швидка допомога його забрала!

— Пробачте! — ще раз сказав Здіслав, знову перелякавшись, що рум'янець зрадить його.

Хлопці байдуже розступилися. Він ще чув, як хтось говорив:

— Найгірше, коли тобі надто рано здається, що ти виграв. Розумієш? Не нехтуй супротивника, не нехтуй!

Знову підійшов Влязло. Він бубнів, що не треба втрачати надію, що восени знову будуть змагання, що стиль непоганий…

— Пробачте, пане вчителю, — сказав Здіслав. — Я вже піду. Мені не дуже…

— Що ти? То може… того… таксі?

Здіслав ледве відчепився од нього. На щастя, саме було оголошено про старт першого забігу на сто десять метрів з бар'єрами.

Він пройшов повз кілька невеликих груп болільників, що всі як один дивилися вліво, в бік старту. Влязло залишився позаду, і тепер уже справді ніхто не журився за Здіслава, не турбувався про нього, не думав.

Здіслав вийшов на вулицю, що звивисто вела вниз, до великого стадіону армійського спортклубу. Напевно, цього недільного ранку там відбувалися якісь змагання, бо два гомінливі людські потоки — на тротуарі й на мостовій — пливли згори й праворуч. Здіслав тільки тепер відчув, що він справді покинутий і зовсім самотній.

Це було не так уже й погано. Він стояв під буйною зеленню дерева, не маючи сили проштовхнутися вулицею наверх. Почував себе зовсім зневаженим. І саме ця нездоланна самотність була найкращим джерелом втіхи, його ніхто не знає, нікому немає діла до його поразки.

Почувся чийсь сміх. Ледве встиг відвернутись, удавши, ніби уважно дивиться на квітучий кущ за дротяною сіткою. Либонь противна Павловська! Сміється до упаду, хитаючи кудлатою головою. І, напевне, під ручку з якимось загорілим хлопцем у шапці ясношоколадного кольору, студентом з політехнічного.

Здіслав шмигає в натовп перехожих, щоб тільки сховатися від цих очей, не чути цього хихикання, воркування «шоколадника».

Це йому, нарешті, вдається. Воркуюча пара пливе собі вниз, навіть не дивлячись на нього. І тому не без легкого розчарування Здіслав, нарешті, рушає далі.

— Куди ти? — кричить хтось, і важка лапа хапає його за плече.

Це був Едик Куцикєвич, на прізвисько Куцик. Вищий за Здіслава на кілька пальців, він аж горбився від надмірного зросту; волосся в Едика було рідке, яснопопелясте, брови білі, носик дуже кирпатий, підборіддя розділене на дві частини. Він був у дуже веселому настрої.

— Куди ти? — . кричить він знову. — Що сталося, хай йому біс? Біжу за тобою вже хвилину, а ти як Затопек…

Здіслав не зважився навіть посміхнутися і був за це суворо покараний.

— Що сталося? — верещав Куцик. — Капризи? Вередування? Примхи? Ага, розумію! — Він стукнув себе долонею по лобі, аж загуло. — Насупивши завжди ясне обличчя, граф виходить із стадіону. Отже, сталося щось надзвичайне? Чи, може, газована вода стукнула в голову? Ну, тюхтію, що трапилося? Кажи! Чемпіон Варшави? Абсолютний чемпіон?

Він схопив Здіслава під руку, підлесливо заглядаючи в очі. І базікав безупинно, без жалю. До самої гори, до Вейської вулиці, Куцик докучав Здіславу, добиваючись, щоб той визнав його надзвичайну спостережливість і залізну логіку. На щастя, потік людей, що поспішали на змагання, порідшав, якихось сто метрів вони вільно йшли тротуаром і тільки десь біля Алей знову потрапили в натовп, але зовсім не такий, як раніше, і це, нарешті, змінило тему розмови.

В Алеях був книжковий базар. Від рогу один за одним тягнулись кіоски з класикою, науковою і технічною літературою, сучасною белетристикою. І натовп тут був інший, більш елегантний і не дуже квапливий. Жінки, які там на вулиці поспішно дріботіли, вчепившись за лікті своїх супутників, тут ішли з гідністю, мимохідь оглядаючи кіоски, але більше — одна одну. Заховані в зелені дерев гучномовці ревли «Кукулечку». Недавно по мостовій пройшли поливальні машини, і тепер повітря було сповнене пари, наче в оранжереї.

Тут були інші люди, інша атмосфера. Куцик забув, нарешті, про Здіслава і нагадав про себе.

— Ти знаєш, — Говорив він своїм звичайним голосом, тобто майже кричав, — я, нарешті, дістався до Неверлі. Він же ніяк