Четверо в яхті - Їжаки Путрамент

Крок — довгий, темп, здається, швидкий. Всі зусилля тепер спрямовані на те, щоб зберегти цей темп, щоб не відірватись од чорнявого довганя. Але крива кінчається, і в момент переходу на першу пряму з-за спини Здіслава вистрибує веснянкувате, рудувате обличчя Талярека.

На мить Здіслав жахається: «Значить, можна бігти ще швидше?» Талярек обходить Здіслава, наближається до вісімки, за ним іде ще один хлопець під номером двадцять дев'ять, а потім висовується наперед невисокий блондин, той, що стояв навколішки на старті.

Тоді немовби щось штовхнуло Здіслава. Він бачить себе ніби збоку. Вистрибує на крок праворуч за блондином. Чорнявий зараз поруч, зліва. Дивиться мимохідь на противника, який його обходить. Здіслав помічає тільки його почервонілі, пашіючі щоки і шипляче дихання.

Цей перший ривок тільки розпалює Здіслава. Два протилежні відчуття — що його обійшли і що він сам може обходити інших — підштовхують його вперед. Ще десять метрів — і блондин залишається набагато позаду. Ліворуч один за одним відстають ті, що досі очолювали біг. На другій кривій Здіслав здивовано помітив, що попереду лишилися тільки двадцять дев'ятий і Талярек.

Тут тільки він подумав: «Я третій, вистачить на фінал»; потім знову: «На віражі не можна обганяти, бо коли біжиш по зовнішній, робиш кілька зайвих метрів». І, нарешті, третя думка: «Дурень, що ж я роблю?» Віддаючись цим розумним міркуванням, він знов одійшов на метр від бровки і, прискорюючи біг, порівнявся з двадцять дев'ятим. Талярек озирнувся. Здіславу вдалося, що в його очах було занепокоєння.

«Боїшся, любий, — подумав він. — Маєш рацію!» І не повертаючись до бровки, мчав уперед по зовнішній доріжці. Талярек не піддавався, завзято махав руками, високо підіймаючи коліна, наче на стометрівці. Віраж кінчається, і на останніх його метрах Здіслав перемагає, опір Талярека, кількома довгими стрибками обминає його і, нарешті, доходить до бровки.

Він перший! І найважливіше те, що він зовсім не відчуває втоми. Довгий крок, яким він переміг, нарешті, Талярека, немов створений для його легенів і серця. Легко і рівно йде він уперед. Пряма здається короткою, ось уже судді, тренери, болільники, захоплене обличчя Влязла. Обличчя дівчат. Біла пляма чуприни тієї… тієї…

Він озирається, дивиться на інших противників. До найближчого, мабуть, метрів п'ятнадцять. Талярек ще далі.

Це ще більш окриляє Здіслава. Біля лавок він прискорює біг.

Вздовж усього віражу Здіслав біжить легкими довгими кроками. Він вибігає на передостанню пряму й знову озирається. До найближчого, певно, метрів двадцять, з ним змагається блондин, підбігає ще хтось.

Наче іскорка занепокоєння. Ще довший крок. Але це не зовсім вдається, бо ноги стають важчими. Передостання пряма здається набагато довшою, ніж обидві попередні, Чорт з ним, двадцять метрів переваги — це теж непогано.

І саме в цю мить він чує близько за плечима чиєсь засапане дихання. Здіслав знову озирається, нічого не розуміючи. Майже за три кроки від нього біжить невисокий блондин, трохи далі якийсь незнайомий, а ще за метр — Талярек.

Безжалісний страх охоплює Здіслава; хлопець знову робить зусилля, наче Талярек, якого хвилину тому він: обходив у цьому самому місці. Здіслав піднімає коліна вище, з усієї сили вимахує ліктями. Що за неприємне, огидне почуття: незважаючи на всі спроби, він біжить, немов у сні, не може зрушити з місця.

Він роззявляє рота, задирає голову. Обличчя його кривиться в розпачливій гримасі! Яка дика несправедливість: ще півхвилини тому найменший рух ноги ніс його вперед, наче на крилах, а тепер напружена до краю воля, міцні м'язи, невтомне серце… все марно.

Ось з правого боку виривається блондин. Він на півголови нижчий за Здіслава. І не дивиться навіть, тільки ритмічно махає руками і витягує ноги. І зразу з'являється другий — двадцять дев'ятий.

Вийшли на останню пряму. Страшенно далеко до фінішу! Біла лінія на біговій доріжці, фінішна стрічка здається тоненькою, мов нитка.

Третій… Третій… Цього ж досить! Хто так говорив? Троє входять у фінал. Він третій. Це добре, це чудово!

Він повторює це сам собі, щоб заглушити неприємний біль і відігнати жахливу втому, яка охоплює його.

Легені раптом стають малими й порожніми. Ніби чиясь величезна долоня затулила йому рота й носа. Він майже задихається, хоч широко роззявив рота. В голові гуде, шумить. Нарешті серце не витримує, воно так сильно б'ється від нестачі повітря, немов розривається на шматки.

А найгірше те, що ноги дерев'яніють, стають важкими і нерухливими. Він ще підіймає коліна до грудей, але вони падають безсило вниз, невистачає сили, щоб послати їх вперед. Здіславу здається, ніби він ще біжить, а насправді тільки перебирає ногами.

Ну й довга ця остання пряма!

Блондин уже біля фінішу, двадцять дев'ятий зразу ж за ним. Скільки ще? Двадцять метрів? Він третій, адже третій — це чудово, цього досить, Влязло мав рацію, розумний старий. Тільки б витримати!

Звичайно, він не витримав. Випнутими вперед грудьми блондин саме розірвав стрічку, кілька десятків болільників біля фінішу заплескали в долоні (він це тільки бачив, а не чув), коли Здіслав знову з правого боку почув кроки, сопіння і повз нього промайнула чиясь майка бурякового кольору, а потім зелена, і ще зелена, і блакитна.

Вони обганяли його, ніби він стояв на місці. Але Здіслав рухався, тобто, хитався — ліворуч, праворуч, вперед. В цю мить він ні про що не думав.

«Тільки б не останнім», промайнуло в голові, але він уже не розумів як слід, що це значить.

Ця пряма взагалі не має кінця. Немає білої стрічки, немає лінії на біговій доріжці. Ззаду виринає ще один — Талярек. І раптом нудота. Здіслав, нічого не розуміючи, заточується ліворуч і, опинившись на зелені поля, падає.

— Лікаря, лікаря! — кличе хтось. Кілька чоловік підбігають до Здіслава. Один перевертає його на спину, другий хапає під руки.

— Це мій, мій!.. — безтямно кричить Влязло