Король Матіуш Перший - Януш Корчак

Матіуш здригнувся: номер його. Але він іде далі, ніби не чує.

— Ваша величносте, вас викликають у канцелярію, — сказав начальник варти.

Був відданий наказ: розмовляючи з Матіушем, називати його королем, інакше він не відповідав. Про нього говорили: «засуджений номер двісті одинадцять», а до нього зверталися «ваша королівська величносте».

«У канцелярію!»

Матіуш поглянув ще раз на дерево, обернувся і, насупивши брови, заклавши руки за спину, пішов маленькими кроками, щоб не подумали, ніби він поспішає. От і канцелярія. Матіуш зупинився, чекає. А в самого від хвилювання ноги тремтять, серце б’ється, немов у підстреленого птаха.

— Сядьте, ваша королівська величносте, — ввічливо звертається начальник в’язниці й посуває йому стілець.

«Неспроста це», — подумав Матіуш. Він навчився звертати увагу на різні дрібниці, навчився читати чужі думки. Матіуш знав: люди часто говорять не те, що думають.

І він різко відсунув від себе послужливо запропонований стілець.

Тут до канцелярії входить король Орест II і з ним красива пані в чорній оксамитовій сукні. Орест II був у Матіуша в гостях, і Матіуш одразу пізнав його за орденом Великого півмісяця: за розміром це був найбільший орден, який він коли-небудь бачив.

— Королева Кампанелла, — представилася пані в чорній сукні.

— Засуджений номер двісті одинадцять, — з гіркотою промовив Матіуш.

Він стояв, недбало спершись об спинку стільця, і прямо дивився їй у вічі.

— О, для мене ви — король Матіуш Реформатор, друг дітей і відважний воїн, — з підкупливою простотою відповіла королева й подала Матіушу руку, яку він шанобливо поцілував.

Коли король Орест хотів із ним привітатися, Матіуш гордо випростався й не подав йому руки.

— Я ув’язнений, у мене немає орденів, — сказав він і зміряв Ореста недружнім поглядом.

Начальник в’язниці, бажаючи припинити неприємну сцену, свідками якої були солдати й чиновники, запросив усіх до вітальні.

Матіуш оглянув кімнату: килим, дорогі м’які меблі, на вікнах квіти — і непомітно усміхнувся. Але від погляду королеви не сховалася його гірка посмішка.

Орест надувся і, розвалившись у кріслі, почав перегортати велику книгу з картинками, яка лежала на столі.

Матіуш розсердився. Його дратувало все: і розкішна вітальня, і квіти, і килим, і піаніно, і мовчання королеви, і те, як вона на нього дивиться. Але найбільше дратував його Орест зі своїм величезним орденом Великого півмісяця.

«Цікаво, викличе він мене на дуель за те, що я йому не подав руки?» — промайнуло в нього в голові.

Потім, роздумуючи про цю зустріч, Матіуш зрозумів причину свого роздратування. Довгими годинами тужливої самотності він мріяв побачити Сумного короля. Піаніно у вітальні начальника в’язниці нагадувало йому про Сумного короля, й у вухах зазвучали сумні мелодії. Окрім нього, ніхто не мав права приїжджати сюди. Кампанелла — жінка, їй можна вибачити, але що потрібно тут цьому жалюгідному корольцю?

«Що б таке образливе йому сказати, щоб іншим разом не пхав носа не у свої справи?»

Матіуш не знав, як поводитися, що сказати. От коли б згодився всезнайко-церемоніймейстер! Як бути? Кампанелла не зводить із нього очей, Орест розглядає картинки, а начальник в’язниці стоїть стовпом. Здається, кінця не буде цим тортурам!

— Накажете подати чай чи каву зі збитими вершками? У мене є смачне домашнє печиво, — догідливо почав начальник в’язниці, але одразу прикусив язика.

— Ви що, при своєму розумі! — обурився Матіуш, і його очі заблищали. — Я що, цілий місяць гнию в цій дірі, щоб пригощатися вашим печивом?! Я хочу знати рішення моїх ворогів! Категорично вимагаю, щоб мене негайно заслали на безлюдний острів. Знав би я заздалегідь, що мені доведеться цілий місяць сидіти у в’язниці, я відмовився б від помилування. Я хотів померти в будиночку для диких звірів, а вони по-зрадницьки захопили мене в полон. Вимагаю офіційний документ із печаткою!

Він схопив дорогу фарфорову вазу і вдарив нею об стіл поряд із книжкою. Ваза вщент розбилася. Матіуш поранив собі руку. Орест схопився з крісла, королева заплющила очі. Начальник в’язниці зовсім очманів і з усіх ніг кинувся за лікарем.

Кампанелла, вийнявши із сумочки напарфумленого носовичка, обережно приклала його до рани, що кровоточила. У неї визрів план: вона не дозволить заслати хлопчика на безлюдний острів і візьме його до себе. У неї немає ні чоловіка, ні дітей — вона, як і він, зовсім самотня. Якщо потрібно, нехай обнесуть високою стіною апельсиновий гай: він замінить в’язневі безлюдний острів, а Кампанелла — матір.

Тюремний лікар перев’язав Матіушу руку — інакше він не міг вчинити у присутності їхньої королівської величності — і дав йому заспокійливих крапель. П’ять крапель на шматочок цукру. У тюремного лікаря від усіх хвороб було двоє ліків: у лівій кишені — краплі, у правій — пігулки. І те й інше — гірке, дуже гірке, і належало запивати водою. Але якщо начальник в’язниці жертвує власний цукор, чому не зробити виняток?

Наступного дня Матіуш оголосив: він відмовляється від їжі і від прогулянок, доки йому не пред’являть документ із печаткою. Він хоче знати, що з ним мають намір зробити. Довше сидіти у в’язниці він не бажає.

Опівдні Матіуша викликали в канцелярію. Матіуш відмовився: він не рушить з місця, доки йому не покажуть документ із печаткою. Досить гратися в хованки! Він хоче знати правду!

Начальник в’язниці обурювався: Кампанелла не лише не образилася на Матіуша, але ще більше стала його захищати. Мало того: висловила бажання поглянути, як він живе. А Матіуш перебував у дуже поганих умовах. Камера сира й темна, по стінах снують павуки і клопи. Замість ліжка — солом’яна підстилка на підлозі. У кутку — миска і глек із водою. Навіть стільця немає. А королева принесла великий букет білого бузку. Як тут бути?

Наглядач приніс із квартири начальника в’язниці м’яке крісло й вазу, таку саму, як вчора розбив Матіуш. Виявляється, були дві однакові вази: одна стояла на столі, друга — на піаніно. «Було б добре якби він розбив і другу вазу! — подумав начальник в’язниці. — Тоді королева побачила б, як важко з ним, і зрозуміла, чому його тримають у такій темній камері».

Але, на превеликий жаль начальника в’язниці, Матіуш зустрів Кампанеллу дуже люб’язно. Подякував за квіти, але поставив їх не в розкішну вазу, а в простий глиняний глек. Підбадьорена таким прийомом, Кампанелла непомітно вийняла з кишені пальта коробку шоколадних цукерок. Вона заховала їх, не знаючи, в якому настрої буде Матіуш.

— О ні, дякую! Цукерки викликають у мене неприємні спогади про мою першу реформу.

Кампанелла повідомила