Король Матіуш Перший - Януш Корчак
Безлюдний острів для нього вже вибрали. І хоча гнів Матіуша зрозумілий, швидше ніяк не можна було. Король Орест не винен — він супроводжував Кампанеллу з ввічливості. Сумний король дуже хотів приїхати, але Бум-Друм і Молодий король не дозволили. Бум-Друм подружився з Молодим королем. Вирок із печаткою й підписами королів ще не готовий. Кампанелла приїхала повідомити Матіушу, що про нього не забули і він скоро зможе виїхати. А поки…
— Якщо ваша величність дозволить, я щодня вас відвідуватиму.
Замість відповіді Матіуш поцілував добрій королеві руку.
— На жаль, більше чотирнадцяти хвилин мені не дозволяють бути у вас.
— Зрозуміло: етикет.
— Ні, тюремні правила.
III
и стало Матіушу краще від того, що його перевели в чисту, світлу кімнату з ліжком, столом і стільцем, дозволили гуляти тюремним садом і щодня його відвідувала Кампанелла, а їжу приносили з кухні самого начальника в’язниці?Ні, йому було, як і раніше, сумно — тиснули тюремні стіни. Йому стало навіть ще гірше. У темній камері була надія, що в майбутньому його чекає зміна — безлюдний острів. А тепер він уже нічого не чекав.
І справді, чого чекати? На острові буде все те саме, що й тут. Ну, може, кімнату й меблі дадуть трохи кращі й гуляти берегом моря, звичайно, приємніше, але туга й самотність залишаться все одно.
Як йому перший час не вистачало годинника! Здавалося, день пролетить швидше, якщо знати, котра година. Самообман! Тепер він бачить, як повільно повзуть стрілки, як нескінченно довго тягнеться час, який у в’язниці нескінченно довгий день!
— Матіуше, чим я можу тобі допомогти? — запитала Кампанелла, бачачи, як той із похмурим виглядом, заклавши руки за спину, ходить по камері туди-сюди.
— Дізнайтеся, чи жива моя канарка?
Не пам’ятаю, чи говорилося, що в Матіуша в красивій позолоченій клітці жила канарка. Матіушу подарували її на день народження, і він дуже до неї прив’язався. Але коли в парламенті хтось назвав його жовтопузою канаркою, він охолов до пташки, хоча вона в тому не винна. Тепер він згадав про неї і йому захотілося мати її тут. Хоч одна жива істота буде з ним не чотирнадцять хвилин, а постійно.
Кампанелла нічого не відповіла: їй суворо, дуже суворо заборонили повідомляти в’язню про те, що відбувається в країні. Але, повернувшись до себе, негайно відправила телеграму Молодому королеві:
Прошу дозволу повідомити Матіушу про долю його канарки й віднести її у в'язницю. Нагадую вашій величності, що я говорила на засіданні, як необхідні дітям дерева і птахи.
Телеграма не на жарт розсердила Молодого короля.
«Немає нічого гіршого, ніж зв’язуватися з бабами! — бурчав він про себе. — Сьогодні — канарка, завтра — собака, післязавтра — ще щось! То камера сира, то Матіушу темно, то, бачте, він нервується, то погано виглядає. Неначе в нас інших турбот немає, окрім як ублажати цього хлопчиська».
Король вирішив, але з умовою:
Сподіваюся, це буде останнє прохання й остання поступка Матіушу. Корона зобов’язує добре серце Вашої Величності рахуватися і з державними інтересами.
Молодий король ввічливо натякнув Кампанеллі, що по горло ситий її безглуздими проханнями.
Матіуш, звичайно, не підозрював, які труднощі доводиться їй долати. Як важко відповідати йому: «Не можна. Не дозволяють».
Так, наприклад, ні газет, ні книжок принести не дозволили. Згадувати про Бум-Друма, Фелека, Клу- Клу й Сумного короля теж.
Король Орест пліткував, що Кампанелла проговорилася Матіушу про дружбу Бум-Друма з Молодим королем, і їй добряче перепало. Її суворо, дуже суворо попередили: якщо вона ще раз проговориться, її негайно вишлють зі столиці Матіуша, а замість неї пришлють не короля, а губернатора із Затоки Кенгуру, відомого своєю жорстокістю і неприязню до Матіуша.
— Ось, Матіуше, твоя канарка!
Кампанелла називала його на ім’я, а він не знав: чи то нагадати їй, що він король, чи то вдавати, ніби він цього не помічає.
— А ось фотографія твоєї мами, — тихенько прошепотіла Кампанелла.
Навіть не поглянувши на фотографію, Матіуш поклав її на стіл і зайнявся канаркою. Почистив клітку, хоча вона була чиста, налив у блюдечко води, хоча воно було дуже велике й не пролізало у вузькі дверцята. Потім просунув між лозинами клітки хліб і шматочок цукру. І час від часу крадькома поглядав на годинник, думаючи: «Швидше б минули чотирнадцять хвилин!»
Кампанелла теж із тривогою дивилася на годинник. Це було її останнє побачення з Матіушем у в’язниці. Час було їхати на завершальне засідання королів, щоб підписати вирок про заслання Матіуша. А їй хотілося про дещо запитати його.
— Матіуше, мені треба з тобою поговорити. Залиш канарку, з нею возитимешся, коли я піду.
Матіуш спохмурнів.
— Я слухаю вас, королево.
— Скажи мені, тільки відверто. Я самотня, як і ти. Якщо королі дозволять, погодишся стати моїм сином? Житимеш у моїй країні, де цілий рік світить сонце, у мармуровому палаці, який стоїть в апельсиновому гаю. Я зроблю все, щоб тобі було добре. Мине час, і королі пробачать тобі. Коли я постарію, а ти підростеш, я віддам тобі свою корону, і ти знову будеш королем.
З цими словами Кампанелла хотіла обійняти й поцілувати Матіуша, але він відсунувся від неї.
— У мене є своє королівство, і чужої корони я не потребую.
— Але, Матіуше…
— Я не Матіуш, а полонений король. І королівство, яке несправедливо відняли, все одно поверну.
Пробив великий тюремний дзвін, сповіщаючи, що чотирнадцять хвилин минуло. Матіуш закусив губи. Серце в нього билося, у голові тіснилися різні думки.
— Дякую вам, королево. Ви дуже добрі до мене, і я не хочу платити вам чорною невдячністю. А якщо я погоджуся, у вас будуть неприємності.
— Чому?
— Я втечу. Усе одно втечу. Нехай вони мене трохи краще стережуть, так їм і скажіть.
Тюремний дзвін пробив знову.
Подолавши хвилювання, Матіуш спокійно договорив:
— Ваша величносте, у в’язниці я вільний розпоряджатися собою: адже права захищатися в мене ніхто не відніме. А якщо я погоджуся стати вашим сином, то назавжди втрачу свободу.
Тюремний дзвін пробив утретє. І королева пішла.
«Тікати!»
Як це йому раніше не спало на думку! Інколи він, правда, думав про втечу, але його одразу ж долали сумніви: чи вдасться, куди бігти й навіщо? І лише тепер, коли королева запропонувала йому те, що було б межею мрій для будь-якого в’язня, він вирішив остаточно й безповоротно: тікати!
Сумніви залишили його. Тепер — прощавай, нудьга! Тепер він щохвилини дивитиметься на годинник. Тепер роботи вистачить: