Король Матіуш Перший - Януш Корчак

Матіуш не запитує його, де той пропадає у вихідний: не хоче, щоб Фелек розпитував, чим він займається вдома.

А Матіуш, залишаючись наодинці, пише книгу. Це трішки казка, трішки бувальщина. Йому не хочеться, щоб про це знали, поки він не закінчить, а тому ховає написане в ящик комода під білизну.

Одного дня між друзями мало не спалахнула сварка. Матіуш прокинувся вранці й бачить: на підлозі залишки бруду, недопалки, на столі перевернута чорнильниця. Матіушу стало образливо: він у суботу все вимив, вишкріб, навів лад.

— Знову ноги не витер?

— Не витер, ну то й що? Я не такий чистьоха, як ти — не в палацах ріс. Якщо набрид — прожени. Господар тут ти, я з милості в тебе живу.

— Ти мій гість.

— Хороший гість — підлогу заляпав багнюкою, чорнило розлив.

Матіуш не сперечався: злякався, щоб Фелек і справді не пішов.

Але Фелек не заспокоївся. Неначе біс у нього вселився. І вдома, і на фабриці через будь-яку дрібницю чіпляється. Одразу видно, що шукає привід для сварки.

Тиждень людина як людина — веселий, лагідний, а потім два-три дні його не пізнати, немов підмінили. Бурчить, лається через кожну дрібницю: через молоток, стілець, гачок на вішалці.

— Тут я завжди пальто вішаю! Яка худобина посміла зайняти мій гачок?

А сам чудово знає: це пальто майстра. Навмисне так каже, щоб розсердити його.

Робітники пробачають йому всі ці витівки з поваги до Матіуша. Але Фелек зовсім утратив почуття міри. Зрозуміло, роботу хоче кинути, але прямо цього не каже, а чекає, коли його виженуть.

З Матіуша не зрозумієш, помічає він, що з Фелеком відбувається, чи ні. Стоїть за своїм верстатом і старанно працює, інколи лише підведе на хвилинку голову і скаже:

— Припини, Фелеку! Як тобі не соромно!

Проте Матіуш усе бачить, усе помічає. «Фелек не знаходить собі місця, нервується, як поштовий щурик, коли йому час у дорогу», — думає він.

XXXI

Уже по дорозі на фабрику з Фелеком відбувалося щось недобре. І фабрика не для нього: паршива душогубка, де з людини вичавлюють останні соки. І у майстрів — солома в голові. І верстатам давно на звалище пора. А інструменти господареві б у фізіономію шпурнути.

— Ну і фабрику ти собі обрав!

— Адже я тебе насильно не тягнув на цю фабрику. Не подобається — пошукай собі іншу роботу.

— Обійдуся без твоїх порад. Сам знаю, що робити.

На цьому розмова обірвалася, і вони мовчки підійшли до фабричних воріт.

Почався звичайний трудовий день.

Матіуш стоїть за верстатом і думає про свою казку, яку вчора закінчив.

«Треба Фелеку прочитати, може, він заспокоїться».

Коли він писав свою казку, то згадував про дикунів, про Молодого короля, про товаришів у в’язниці, і йому здавалося, вона повинна пом’якшити серця найчерствіших людей.

Замислився Матіуш, а руки самі виконують потрібні рухи. Він так занурився у свої думки, що не помічав нічого довкола. І раптом чує крик:

— Нехай майстер сам це робить! Знайшов дурня! Я його не боюся!

Далі — більше.

— Дурень! Старий осел! Ідіот!

Дійшло до того, що Фелек замахнувся на майстра.

Матіуш підскочив і схопив Фелека за руку.

— Фелеку, ти що! Схаменись!

А Фелек як штовхне Матіуша.

— Зупинити мотор!

— Знімай ремінь!

— На допомогу!..

Усе сталося миттєво. Мотор зупинили. Матіуш лежав у калюжі крові.

— Дихає.

— За лікарем швидше!

Фелек стоїть поряд, дивиться, не кліпаючи, немов очам своїм не вірить. А довкола нього утворилася порожнеча — усі відскочили, відсунулися від винуватця нещастя. Запанувала мертва тиша. Усі завмерли в чеканні.

Був серед присутніх старий робітник. За тридцять років багато набачився. І він перший сказав уголос те, про що думали всі.

— Кінець.

Матіуш лежить у лікарні, в окремій палаті. Операція пройшла вдало. До нього повернулася свідомість і, дякуючи за те, що він ще живий, потис лікареві руку. Недобре померти раптово, нічого не сказавши наостанок. Матіуш заплющив очі, немов згадує, що йому потрібно сказати. Але він дуже ослаб і його зморив сон.

— Принесіть, будь ласка, мою шкатулку, — сказав він, прокинувшись.

Автомобіль мчить до будинку Матіуша.

І звістка про те, що до Матіуша повернулася свідомість, що з’явилася надія, облетіла все місто.

— Він житиме, ми його врятуємо, — кажуть лікарі.

У шкатулці, перекладені тоненьким зеленим папером, лежали мушлі, камінчик, засохлий листок салату, чорний, як вугілля, шматочок цукру, фотографія матері, діамантовий перстень і сережки королеви.

Здоровою лівою рукою виймає Матіуш зі шкатулки по черзі свої скарби, оглядає і кладе назад. І раптом обличчя його осяяла усмішка.

«Матіуш усміхається», — вмить рознеслося по місту.

«Матіуш спить».

«Матіуш випив молоко».

Радіють діти, радіють лікарі — усе місто тріумфує.

«У Матіуша знову жар».

І місто печалиться.

«Матіуш просив покликати Фелека».

Думали, Матіуш забув про нього. Матіушу необхідний спокій. Лікарі побоюються, щоб він не розхвилювався, побачивши Фелека. Вирішили тримати його поблизу, але до Матіуша не пускати. Може, він більше не згадає про нього.

Матіуш знову заснув. А коли прокинувся і розплющив очі, було видно, що когось чекає.

— Клу-Клу приїхала?

Ах, от кого він чекав! Так, Клу-Клу приїхала вчора. Як тільки телеграф приніс страшну звістку, вона, кинувши все, аеропланом, пароплавом, потягом без зупинки, без передиху примчалася в столицю.

— Покличте до мене Клу-Клу й Фелека, — тихо мовив Матіуш.

Вони увійшли й зупинилися біля ліжка.

— Фелеку, ти не засмучуйся. Клу-Клу, це моє останнє прохання. — Голос увірвався, продовжувати не було сил. — Фелеку, візьми цей перстень, а сережки — тобі, Клу-Клу. Фелеку, тобі важко тут жити. Їдь із Клу-Клу. А коли ви станете дорослі…

Матіуш закашлявся. На його усміхнених губах з’явилася кров. Він опустив повіки й більше вже не підняв.

Місто облетіла звістка: «Матіуш помер».

Сумна звістка облетіла всю країну.

І весь світ.

Поховали Матіуша на безлюдному острові, на вершині скелі. Ало і Ала прикрасили могилу квітами, і канарки співають над нею свої нескінченні пісні.

ЗМІСТ

Король Матіуш Перший

Король Матіуш на безлюдному острові