Король Матіуш Перший - Януш Корчак
— Страшно було? — допитуються товариші.
— А чого боятися? Двом смертям не бувати, а одній не минути. Дружини в мене немає, плакати нікому.
Дормесько був затятим холостяком і терпіти не міг дітей.
— Шумлять, кричать, тупотять, пустують. Маленькі ночами спати заважають, великі вдень не дають спокою.
Він любив ходити в гості, але будинки, де були діти, обходив за версту. Ось чому, коли шукали, кого б послати з Матіушем на безлюдний острів, вибір упав на нього. Справді, відповіднішої людини не знайти: полковник, та ще й дітей ненавидить.
Чин полковника Дормесько отримав за оборону Четвертого Форту Смерті, найважливішого у фортеці. Сорок чотири рази кидався ворог в атаку, але Дормесько не відступив ні на крок. Щоправда, командування не поскупилося на порох — знали, ворог не пошкодує сил, щоб захопити важливий форт. Дормесько віддав наказ: «Стріляти безперервно день і ніч».
І ось солдати стріляють, а Дормесько спить. Як відомо, заважає лише раптовий шум, а до безперервного людина звикає і перестає його помічати.
Скоро надійшло підкріплення, і ворог був переможений.
— Покликати до мене відважного захисника Форту Смерті! — наказує головнокомандувач.
— Ніяк не можна. Не веліли будити, — відповів недотепа-денщик.
Так Дормесько став полковником. А зараз він розвалився на м’якій полиці і спить, посвистуючи носом: «Ф’юїть, ф’юїть, ф’юїть, ф’юїть».
«Почекай, ти в мене посвистиш!» Матіуш підкрався навшпиньки до дверей, відсунув їх і зазирнув у шпаринку.
Справи невтішні: у коридорі вартовий. Матіуш зачинив тихенько двері й нечутно підійшов до вікна. Як приємно, коли на вікні немає грат. Але як воно відчиняється? Унизу товстий шкіряний ремінь невідомого призначення. Угорі теж шматок шкіри. Матіуш прикрив клітку рушником: боявся, щоб канарка не заспівала. Потім поставив клітку на підлогу, заліз на валізу й почав пробувати відчинити вікно. Потягнув ремінь униз — скло ні з місця; підштовхнув догори — трохи подалося і застрягло. Якщо розбити вікно, полковник прокинеться. Ага, пригадав: якось при ньому відкривали у вагоні вікно. Тоді він і гадки не мав, що це, як і будь-яке інше знання, може знадобитися в житті.
І ось, піднявши скло трохи вгору, він потягнув ремінь на себе й воно опустилося. У купе увірвався гучний перестук коліс. Матіуш поглянув, чи високо. Нічого, вистрибнути можна. Треба лише станції дочекатися.
А далі що? Грошей немає. І без їжі до столиці не дістанешся. Може, у стрілочника сховатися? Добре, що він відвідав його, повертаючись із війни. Добра стрілочниця напевно його не видасть.
Полковник неспокійно заворушився уві сні, і Матіуш поспішив зачинити вікно. Як би сонька не розбудив холодний вітер!
А полковник натягнув на голову шинель і продовжував спати.
«Це мені на руку», — подумав Матіуш.
Час тягнувся нестерпно повільно. Матіуш боявся прогавити станцію. А може, не варто чекати? Він пригадав виснажливі походи під час війни й подумав: «Зараз мені не хочеться спати, але раптом сон зморить мене під ранок? Тоді прощавай свобода!»
Два полустанки, станція. Ні, не та. Знову полустанок. Нарешті його станція! Відчинити вікно й вискочити було справою однієї хвилини. І ось він уже біжить уздовж насипу, а попереду в мороці мерехтить світло у вікні стрілочника. Матіуш мчить щодуху.
Свобода!
З обережності він сховався в сарайчику й чекає: може, помітили, як він вистрибнув у вікно, і кинулися навздогін? Ні, все спокійно, потяг рушив зі станції.
«Нехай начальник в’язниці виконує свій обов’язок, а я — свій», — сміючись, подумав Матіуш.
Сонько-полковник продер очі, лише коли потяг під’їхав до кордону. Дивиться: вікно відчинене, а Матіуша немає.
«Добра справа! Утік! Адже мені наказано доставити його на безлюдний острів. Як же я його доставлю, коли він утік? Здається, йому чітко було сказано: спати! Нечувана справа! Хлопчисько посмів не послухатися мого наказу! Що робити? Стріляти? Але з чого? Гармати немає. І в кого! І як стріляти без наказу?»
Полковник Дормесько вийняв із портфеля наказ і прочитав:
Після отримання цього полковникові Дормеську негайно належить передати командування капітанові, а самому з’явитися в столицю й відвезти Матіуша з речами на безлюдний острів. Сухопутним і морським властям ставиться в обов’язок надавати полковникові Дормеську всіляке сприяння. Після повернення наказуємо подати рапорт.
— Ну гаразд, відвезу на острів канарку й валізу, а після повернення подам рапорт, — розсудив полковник. Потім зітхнув, почухав потилицю, зачинив вікно і, прикрившись шинеллю, заснув. А поїзд мчав усе далі й далі.
V
ри дні провів Матіуш під гостинним дахом стрілочника.«Кинуться, що мене немає, — роздумував він, — почнуть нишпорити, пустяться в погоню, влаштують облаву, але нікому на думку не спаде, що я в них під носом причаївся».
У першу війну стрілочник викопав під хлівом яму, щоб у разі небезпеки було де сховатися. Якщо нагрянуть з обшуком, там сховається Матіуш. Але поки все спокійно.
Зазирнув, проходячи повз дім, черговий по станції, добрий знайомий стрілочника, і каже:
— Учора нічним поїздом якогось злочинця везли. Я вартового бачив у вагоні.
— Може, це денщик був?
— Та ні, він із рушницею стояв.
— Може, посол їхав іноземний?
— Може, і так.
«Обережність не зашкодить, — подумала про себе дружина стрілочника. — Утікачів інший раз у відкриту шукають, а інший раз і потихеньку, таємно. Хто знає, що в нього на думці».
— Ох, ваша величносте, якби ви знали, як нам без вас погано живеться, — скаржилася стрілочниця. — Усяк розпоряджається, а платню платити ніхто не хоче. Ще перед війною завели нові порядки: хлопцям веліли потяги водити, а дорослим — у школі вчитися. Базікали, ніби сам Матіуш так розпорядився. Знайшлися дурні, повірили. «Не до добра це, — сказала я тоді. — Позаздрили, видно, сироті. У його царювання шоколаду більше було, ніж зараз хліба! Що ж далі буде?»
Матіуш ходить кімнатою: руки — за спиною, обличчя похмуре.
«Досить без діла сидіти й бідних людей об’їдати. Час у дорогу».
Стрілочник із дружиною вмовляли його зачекати трохи.
— Ні, — каже Матіуш, — треба скоріше потрапити до столиці — дізнатися, що там відбувається.
Стрілочник приніс від кума стареньку латану одежинку. Матіуш перевдягнувся, взяв на дорогу шматок хліба (від сиру відмовився) і грошей рівно стільки, скільки коштує квиток із наступної станції: на цій він
