Король Матіуш Перший - Януш Корчак

Цілий день лише й чутно:

— Янеку, принеси!.. Янеку, підмети!.. Подай!.. Прибери!.. Зав’яжи!.. Вилий!..

Хочуть випробувати, чи слухняний він, тямущий, розторопний. Напевно, з дому втік. Хлопці нині зовсім від рук відбилися. Моду завели: ледь що не так — тікають із дому. Поблукає такий утікач по білому світі, наголодується, намерзнеться й додому до тата з мамою повернеться. Батьки раді-радісінькі, що дитя живе-здорове, зайве слово сказати йому бояться. Ну, і хлопчисько, навчений гірким досвідом, теж не дуже приндиться.

— Нічого, поживе трохи, освоїться й сам усе вибовкає. А поки нехай попрацює. Аби чесний був.

Щодо цього він молодець! Пошлють за покупками — решту всю до копійки принесе. Тихий, неговіркий. А ось їдець поганий.

— Їж, Янеку, — умовляють його господарі. — Їжі на всіх вистачить. Соромно перед сусідами, подумають, ми тебе голодом моримо — аж надто ти худий.

— Не можу, зуби болять, — говорить Матіуш, а сам із тривогою в дзеркало на себе поглядає.

Рано чи пізно втеча виявиться. Почнуться пошуки. А може, і зараз уже ведуться. Тоді жоден одяг не врятує. Дуже багато хто знає його в обличчя. Одна надія, якщо він схудне.

Бігає Матіуш із різними дорученнями. Потрапить йому до рук газета, він заховає її й читає крадькома. Потім став читати відкрито, не таючись. А то нове оголошення на стіні побачить, зупиниться і прочитає. Тепер він був у курсі всіх подій.

А події були такі. Державний канцлер і скарбник утекли за кордон; вони ще до війни, таємно від усіх, переправили туди коштовності й капітали. Військовий міністр відкрив школу танців. У міністра здоров’я — склад аптечних товарів: він туалетним милом і зубним порошком торгує. Міністр юстиції після суду над Матіушем із властивою йому чесністю і прямотою заявив, що не бажає мати нічого спільного з. правосуддям і пішов працювати кондуктором. Міністр торгівлі тримає овочеву лавку й на паях із церемоніймейстером володіє кінематографом. Міністрові освіти не пощастило: він продає на вокзалі газети. А бідолаха лікар помер через сумування.

У королівському палаці оселилися іноземці. У столицю з усього світу з’їхалося, мабуть, чимало шахраїв і авантюристів. Вони займають кращі місця в театрах, роз’їжджають на автомобілях вулицями, п’ють і їдять у дорогих ресторанах, а населення розплачується за це тяжкою працею.

У дорослому парламенті влаштовують змагання силачів, а в дитячому — виступи магів-чарівників.

Казарми перетворили на пивоварню, тому що з горя люди споживають у величезних кількостях пиво.

Негренята — хто в учні до сажотрусів пішов, хто в кафе служить: газети продає відвідувачам, мармурові столики витирає.

«З чого ж почати? — болісно думає Матіуш. — Комусь треба відкритися — один у полі не воїн».

Одного дня зупинився він перед овочевою лавкою колишнього міністра. «Може, увійти?» Матіуш не відчував жодної симпатії до цього міністра, він знав його як людину вельми практичну. Але цього разу так і не наважився переступити поріг його дому й повернувся ні з чим.

— Мені хочеться яблук.

Матіуш ніколи ні про що не просив, і крамар дав йому грошей.

— Півфунта яблук.

Колишній міністр здригнувся: він одразу впізнав Матіуша з голосу і, метнувши на хлопчика переляканий погляд, впустив півфунтову гирю.

— Вашество.

Матіуш приклав палець до губ.

— Ах, що я базікаю, — пробелькотів екс-міністр і, обернувшись до продавця, сказав: — Підніміть гирю. Ні, принесіть мені цигарки. А ви, — звернувся він до касирки, — перерахуйте, будь ласка, виручку.

Розпорядившись, він непомітно зробив Матіушу знак, щоб той слідував за ним у комірку за лавкою, де містився склад.

— Як ви смієте, ваша величносте, піддавати мене такій небезпеці! — зашипів він злісно. — У мене й так вистачає неприємностей. Був міністром, а тепер докотився до того, що яблуками торгую. У країні суворо заборонено навіть називати ім’я короля, і якщо хтось дізнається… Прошу вас, благаю, більше ніколи не приходьте сюди, інакше, чесне слово, я змушений буду донести в поліцію. У мене дружина, діти, я не маю права ризикувати щастям сім’ї.

— Але я хотів лише дізнатися…

— А я нічого не знаю й не бажаю знати! — перебив його міністр. — Бажаєте, можу дати вам фунт, ну три фунти яблук або груш, але на більше не розраховуйте.

— Я милостині не потребую, — гордо сказав Матіуш і пішов, не попрощавшись.

Бідний король-мандрівник! Відвідини овочевої лавки відбили в нього будь-яке бажання звертатися до інших міністрів. Думав, думав Матіуш і дійшов висновку, що в нього є такі можливості.

Перша. Увірватися в натовп із криком: «До зброї!» Роздати населенню рушниці, заарештувати іноземних послів, викопати довкола міста оборонні рови і ще раз спробувати щастя на полі бою.

Друга. Прийти в палац і заявити: «Я — король Матіуш Перший!» Нехай засилають на безлюдний острів.

Третя. Залишатися хлопчиком на побігеньках і чекати.

Четверта. Вирушити до Сумного короля. Ні, на таке приниження він не піде.

І Матіуш вибрав третє: тобто вирішив чекати. «Адже не може так продовжуватися вічно».

І от Матіуш працює не покладаючи рук. Встає на світанку, підмітає в лавці, ходить на базар із кошиком, топить піч, чистить картоплю, розносить по будинках покупки.

— Янеку, візьми п’ятдесят сардельок і десять фунтів ковбаси й віднеси в ресторан на Нову вулицю — ту, що раніше називалася вулицею Матіуша Реформатора.

— Добре.

Іде Матіуш із кошиком, а на вулицях незвичайне пожвавлення. Усюди повно солдатів, поліцейських, вони походжають назад-вперед і зупиняють дорос- лих і дітей. Поглянув Матіуш навсібіч і бачить на стіні оголошення, а на ньому величезними буквами: «5 000 000 винагороди».

Нарешті!

5000000 ВИНАГОРОДИ.

Колишній король МАТІУШ ПЕРШИЙ дорогою на безлюдний острів УТІК з-під варти в невідомому напрямі. Хто зловить МАТІУША або вкаже, де він ховається, отримає вищезазначену ВИНАГОРОДУ.

Усі хлопчики у віці МАТІУША зобов’язані мати при собі метрику. Щоб уникнути непорозумінь, попереджаємо батьків, що хлопчики без документів ЗАТРИМУВАТИМУТЬСЯ.

«П’ять мільйонів! — похитав Матіуш головою. — От ніколи не думав, що королі цінуються так дорого. Скільки сардельок можна отримати в обмін на одного короля!»

У душі він зрадів: нарешті зміна! І вирішив до ковбасника не повертатися. Він йому до смерті набрид своїми розпитуваннями: хто він та звідки, у якій школі вчився; навіщо сидить, утупившись у газету, — усе одно нічого не зрозуміє; чому носить при собі фотографію королеви і так далі. Якщо повернутися до них зараз, вони неодмінно здогадаються, хто він.

— Звідки йдеш? — зупинив його патруль.

— Від м’ясника.

— Свідоцтво є?

— Є.

— Ану покажи.

Матіуш із безневинним виглядом показує ковбасу.