Король Матіуш Перший - Януш Корчак

Але столиця відреклася від Матіуша.

— Ми не визнаємо Матіуша своїм королем, — заявили багачі.

Коли ворожі аероплани скинули на місто бомби, імениті, багаті городяни зібралися на раду.

— Досить терпіти витівки норовистого хлопчиська! Досить із нас тиранії безрозсудної дитини! Нам буде ще гірше, якщо він переможе. Та хіба можна передбачити, що ще спаде на думку йому і його нерозлучному другові Фелеку?

— Усе-таки він зробив багато хорошого, — заперечували прибічники Матіуша. — Його помилки стануться через недосвідченість. Але в нього добре серце і ясний розум, і нещастя послужить йому уроком.

Хтозна, може, прибічники Матіуша взяли б верх, але в цю хвилину зовсім близько розірвалася бомба й із залу засідань повилітали всі шибки. Почалася паніка.

— Вивісити білі прапори! — закричав хтось переляканим голосом.

Ні в кого не вистачило мужності виступити проти підлої зради.

Багачі вивісили білі прапори ганьби й відреклися від короля. «Віднині ми не відповідаємо за вчинки Матіуша», — заявили вони.

А що було потім, уже відомо.

— Пора скінчувати цю комедію! — крикнув Молодий король, втрачаючи терпіння. — Завоювали цілу державу, а якийсь жалюгідний курник здолати не можемо! Пане начальник артилерії, наказую дати по два залпи по обох кінцях будівлі, а якщо цей дурень не здасться, зруйнувати лігво злісного вовченяти вщент!

— Є! — гаркнув генерал.

— Ваша величносте! Ви, здається, забули про наше існування? — пролунав гучний голос Сумного короля. — Тут три армії і три королі.

— Правда, нас тут троє, — промимрив Молодий король і стиснув губи. — Але права в нас неоднакові. Я перший оголосив війну й зазнав найбільших втрат.

— І ваші солдати першими побігли з поля бою.

— Але я вчасно зупинив їх.

— Ви прекрасно знали: у разі потреби ми прийдемо вам на допомогу.

Заперечити було нічого.

Перемога дісталася Молодому королеві дорогою ціною: половина солдат убита або важко поранена. Армія до подальших бойових дій непридатна. Значить, обережність не зашкодить, а то нових ворогів наживеш.

— Отже, що ви пропонуєте? — кисло запитав він.

— Поспішати нікуди. І Матіуша побоюватися теж нічого. Оточимо звіринець і почекаємо: може, голод змусить його здатися. А поки що спокійно обговоримо, як із ним вчинити, коли ми візьмемо його в полон.

— Я вважаю, його треба без усякого жалю розстріляти.

— А я вважаю, — спокійно, але твердо заперечив Сумний король, — що нащадки не пробачать нам, якщо хоч одна волосина впаде з голови цієї відважної, нещасної дитини.

— Суд історії справедливий! — істерично заволав Молодий король. — Той, хто винен у смерті і каліцтві стількох людей, не дитя, а злочинець!

Король-хитрун слухав і мовчав. А сперечальники наперед знали: буде так, як він захоче. Недаремно його називали хитруном.

«До чого дратувати чорних королів — приятелів Матіуша? — думав король-хитрун. — Убивати Матіуша теж ні до чого. Поселимо його на безлюдному острові, і хай собі там живе. І вовки будуть ситі, і вівці цілі».

На тому й порішили.

L

Пункт І. Узяти короля Матіуша в полон живим.

Пункт II. Заслати короля Матіуша на безлюдний острів.

Через третій пункт між Сумним королем і Молодим знову спалахнула суперечка. Перший вважав, що Матіушу треба надати право взяти із собою на безлюдний острів десятеро людей на власний вибір. Другий не погоджувався.

— З Матіушем поїдуть три офіцери і тридцять солдатів — по одному офіцерові й по десять солдатів від кожного короля-переможця, — говорив він.

Два дні тривала суперечка.

Нарешті обоє пішли на поступки.

— Ну гаразд, — погодився Молодий король, — хай приїдуть до нього десять друзів, але не раніше, ніж через рік. І потім, я вимагаю, щоб Матіушу всенародно оголосили смертний вирок і помилували лише в останню хвилину. Нехай народ помилується, як їхній Матіуш проливає сльози і благає пощади. Нехай безглуздий народ, який дозволяв водити себе за ніс нетямущому хлопчиськові, раз і назавжди зрозуміє, що Матіуш не герой, а зухвалий і боязкий шмаркач. Інакше через кілька років народ може повстати й зажадати повернення Матіуша. А він тоді буде старший і небезпечніший, ніж тепер.

— Припиніть сперечатися! — втрутився король-хитрун. — Доки ви тут сперечаєтесь, Матіуш із голоду помре і всі ваші міркування пропадуть дарма.

Сумний король поступився. І в договорі з’явилися ще два пункти:

Пункт III. Польовий суд засудить Матіуша до розстрілу. Перед стратою три королі помилують його.

Пункт IV. Перший рік Матіуш проведе наодинці на безлюдному острові. Через рік йому дозволяється запросити на власний вибір десятьох людей, якщо такі знайдуться.

Потім приступили до обговорення подальших пунктів: скільки міст і грошей отримає кожен із королів, які права надати столиці як вільному місту, і так далі.

Засідання вже добігало кінця, коли доповіли: якась людина вимагає, аби його допустили на військову раду з дуже важливою справою.

Виявилось, це був хімік, винахідник присипляючого газу.

Він запропонував напустити у звіринець газ. Знесилений від голоду і втоми, Матіуш засне, і його можна буде зв’язати й закувати в кандали.

— Якщо бажаєте, випробуйте дію мого газу на тваринах, — послужливо запропонував хімік.

Принесли балон, встановили за півверстви від королівської стайні й пустили струмінь рідини, яка вмить випарувалася. Стайню немов туманом заволокло.

Через п’ять хвилин входять до стайні і бачать: коні сплять стоячи, хлопчисько-конюх, що валявся на сіні й від неробства колупав у носі, теж спить, як убитий. Його торсали, стріляли над самим вухом із пістолета, а в нього навіть вії не здригнулися. Через годину конюх і коні прокинулися.

Дослід удався на славу. І королі вирішили не гаяти часу й сьогодні ж захопити Матіуша.

Матіуш три дні нічого не їв, віддаючи залишки їжі своїм вірним товаришам.

— Ми маємо бути готові оборонятися цілий місяць, — твердив він.

Матіуш сподівався: раптом багаті городяни одумаються і проженуть ворожі війська?

Тому, помітивши поблизу якихось штатських, він прийняв їх за парламентерів і наказав не стріляти.

Але що це?

Дощ — не дощ? Холодний струмінь із силою вдарив у вікна. Кілька шибок тріснуло, і приміщення наповнилося чи то туманом, чи то димом. У роті — солодкуватий смак, у носі — задушливий запах. І не зрозумієш, приємно це чи гидко. «Зрада!» — промайнуло в голові в Матіуша, і він схопився за револьвер. Але руки були ніби ватяні. Він напружив зір, прагнучи розгледіти, що там, за пеленою туману, та безуспішно.

— Вогонь! — пересилюючи слабкість, кричить Матіуш і судомно хапає ротом повітря. Але очі самі злипаються. Револьвер випадає з рук.

Матіуш нагинається, хоче його підняти, але сили полишають його, і він падає