Король Матіуш Перший - Януш Корчак
Але солдатам це здалося підозрілим.
Уночі ніхто не спав: ні в таборі Матіуша, ні в стані ворогів.
Хто чистив рушницю, хто писав листи, прощаючись перед боєм із рідними.
Стояла мертва тиша. Лише злегка потріскували вогнища та голосно стукали солдатські серця. Почало світати.
Землю огортав передсвітанковий туман, коли гармати відкрили вогонь по окопах Матіуша. Гармати бабахкають, а в таборі Матіуша чути веселий сміх.
— Бач, палять! Мабуть, пороху в них кури не клюють! — знущаються солдати.
А Матіуш стоїть на пагорбі й дивиться в польовий бінокль.
— Пішли в атаку!
Хто бігом, хто повзучи. Усе більше солдатів вилазять з окопів, спочатку боязливо, а потім сміливіше. Одним тиша в окопах Матіуша додає сміливості, інших — лякає.
Раптом над головою загуло. Це двадцять аеропланів піднялися в повітря й полетіли прямо на місто. А в Матіуша всього п’ять аеропланів. Під час господарювання дітей найбільш постраждали аероплани: хлопчиськ цікавило, що в них всередині і чому вони літають.
Почався запеклий повітряний бій. Шість ворожих аеропланів було збито. У Матіуша всі аероплани вийшли з ладу.
Спочатку битва розгорталася, як було передбачено на військовій раді.
Супротивник зайняв першу лінію укріплень, і пролунали торжествуючі крики:
— Ага, утекли! Нічого було сунутися, якщо кишка тонка! Драпонули так, що навіть горілку випити не встигли!
То один, то інший відкорковує пляшку і, ковтнувши, говорить:
— Горілка, що треба! Спробуй-но!
П’ють, регочуть, кричать і не проти вже тут заночувати.
— Куди поспішати, нам і тут добре.
Але Молодий король був непохитний і вперто повторював:
— Ми повинні сьогодні зайняти місто.
Підтягнули гармати й кулемети. Пролунала команда:
— В атаку!
Солдатам не хочеться йти: у голові шумить, ноги заплітаються. Але наказ є наказ. «Треба скоріше відбутися», — думають солдати і, не пригинаючись, ідуть по відкритій місцевості, потім біжать до останньої перед містом лінії укріплень.
І тут раптом загуркотіли гармати, застрекотали кулемети, посипався град куль і засвистіли стріли.
А на довершення всього повітря прорізав нелюдський крик, оглушливо забили барабани, затріщали тріскачки, задуділи дудки. Незвичайний концерт гримів із наростаючою силою.
На гребенях траншей, як із-під землі, виросли чорні воїни. Зросту ніби невеликого чи тільки здалеку так здається? Неначе трохи їх, але в захмелілих солдатів в очах д воїться і здається їм: на них насувається ціла рать.
А тут, оглушені пострілами, з палаючих кліток вискочили розлючені леви й тигри й величезними стрибками кинулися на ворога. Сто вбитих не справили б такого враження, як один, розтерзаний тигром. Смерть від кулі на війні — справа звичайна, а такого ще ніхто не бачив. Немов ікла дикого звіра страшніші за сталеву кулю.
Почався гармидер. Одні, збожеволівши від страху, кидали зброю й бігли прямо на колючий дріт. Інші повернули назад, але їх зустріли кулеметними чергами. Думаючи, що вони в оточенні, солдати падали на землю або піднімали руки вгору.
Кіннота, яка повинна була підтримати атаку, на повному скаку налетіла на власні кулемети, топчучи всіх і розганяючи.
Дим коромислом. Пилява стовпом. Метушня. Розгардіяш. Минає година, друга.
Згодом історики, як повелося, описували цю битву кожен по-своєму, але всі сходилися в одному — такої страшної битви світ не бачив.
— Ех, хоча б годинки на дві вистачило ще пороху й куль! — Військовий міністр ледь не плакав.
Але пороху й куль не було.
— Кіннота, вперед! — скомандував Матіуш і скочив на білого коня.
Розрахунок був правильний — скористатися панікою і гнати, гнати ворога подалі від столиці, аби він не дізнався й не здогадався, що не військо Бум-Друма, а жалюгідна жменька негренят та десятки зо два диких звірів забезпечили Матіушу перемогу.
Уже сидячи в сідлі, кинув він останній погляд на столицю і завмер.
Ні, не може бути. Це непорозуміння. Йому просто привиділося.
Але, на жаль, це була правда.
На міських вежах розвіювалися білі прапори. Столиця здавалась.
У столицю помчали гінці з наказом:
«Негайно зірвати ці білі ганчірки, а боягузів і зрадників до стінки!»
Та було вже пізно.
Вороги, помітивши білі полотнища ганьби й неволі, сторопіли від несподіванки, але розгубленість тривала лише мить. У бою страх, надія, відчай, жага помсти швидко змінюють одне одного.
Солдати, ніби протверезівши, протирають очі. Що це — сон чи дійсність? Гармати Матіуша мовчать, леви й тигри, із зяючими ранами, бездиханні лежать на землі. Білі прапори в блакитному небі означають, що місто задається.
— Уперед! — скомандував Молодий король, швидко зметикувавши, у чому справа.
— Уперед! — повторили офіцери.
Солдати почали піднімати кинуті рушниці і ставати в стрій. Матіуш бачить, що відбувається, але зробити нічого не може. Білі прапори зникли. Але який сенс? Пізно. Ворожі солдати зімкнутими рядами йдуть в атаку, ріжуть колючий дріт.
— Ваша величносте… — тремтячим голосом виголосив старий генерал.
Матіуш знав, що він хоче сказати. Білий, як полотно, він зіскочив з коня і, карбуючи кожне слово, голосно прокричав:
— Хто хоче загинути з честю — за мною!
Бажаючих знайшлося небагато: Фелек, Антек, Клу-Клу та десятка зо два солдат.
— Куди підемо, ваша величносте?
— У порожню будівлю, де стояли клітки з левами. Вона дуже міцна. Там захищатимемося, як леви.
— Усім там не поміститися…
— Тим краще, — прошепотів Матіуш.
Поблизу стояло п’ять автомобілів. Матіуш і його прибічники сіли в них, захопивши зброю, що підвернулася під руку, і патрони.
Коли автомобілі рушили, Матіуш обернувся й побачив: над табором розвіваються білі прапори.
Як злорадно посміялася з них доля! Тепер уже не мирні жителі: безпорадні люди похилого віку, жінки й діти, злякані бомбардуванням, — а солдати й офіцери, злякавшись, здаються на милість переможця.
— Добре, що мене немає серед них, — промовив Матіуш. — Не плач, Клу-Клу, ми помремо героїчною смертю, і ніхто не посміє сказати, що королі затівають війни, а солдати розплачуються за це своїм життям.
Матіуш хотів одного: загинути, як належить героєві.
ХLIX
ле й цьому бажанню Матіуша не дано було здійснитися. Довгі години принижень і страждань, роки неволі й самотності підготувала йому жорстока доля замість героїчної смерті.Армія здалася в полон.
Від держави Матіуша залишився лише один не зайнятий ворогом, вільний простір — клаптик землі, де стояли клітки з левами.
Марно намагалися захопити будівлю штурмом. Марно намагалися вступити в переговори. Варто було парламентерові зробити кілька кроків під захистом білого прапора, як куля розтрощила йому череп, а влучна стріла, пущена Клу-Клу, пронизала серце. Його погубив ненависний білий прапор.
— Убив парламентера!
— Порушив міжнародне право!
— Це злочин!
— Це обурливо!
— Жителі столиці відповідатимуть
