Вільняк - Пол Стюарт

— Вурра-віла ве, — проголосила вона. Ми чуємо поклик Темнолісу, але заради тебе, друже, ладні залишитись тут.

Рук затремтів.

— Завдяки вам я тепер тут, — звернувся він до Вемеру. — Я вдячний за це і тобі, Вемеру, і вам усім. Ви стільки для мене зробили… Тепер, певна річ, моя черга платити добром за добро… я відпускаю вас до лісу… О, Вемеру, — не втримався Рук і кинувся в теплі, моховиті, обійми блукай-бурмилихи.

— Лума-віра, ве, — тихенько прогарчала Вемеру, легенько погладжуючи дебелими лабетами хлопця по спині. — Вурра-мулла-ве. — Прощавай, любий друже. Скільки світитиме місяць у небі, стільки триватиме наша дружба.

— Ве. Уралова, ве-ве! — хором підхопили решта. Ти назавжди залишишся в наших серцях — хлопець, що взяв на себе отруєний пагін. Прощавай!

Крізь сльози дивився Рук, як трійко здоровенних блукай-бурмил ваги-переваги віддалялися від бібліотеки. Віїґ, із величезною близною через усе плече. Вурало з кумедними знаками на морді, яку він визволив колись із Ливарних галявин. І Вемеру — люба Вемеру, перший ведмідь, певніше ведмедиця, з якою він заприязнився у Темнолісі цілу вічність тому. Усі тварини були такі любі його серцю! І ось тепер вони покидали свого друга. Рук проковтнув терпкий клубок у горлі і помахав їм рукою.

— Прощавайте, — гукнув він їм навздогін. — Прощавайте!

— Боюся, мені також час вибиратися, — почувся ліворуч чийсь голос. — Назад, у Нове Нижнє місто.

Рук обернувся — і побачив Фелікса, схованого в тіні під величезними залізнодеревними дверима. Фенбрус саме стояв до них спиною в оточенні юрми щасливих нижньомістян.

— Ти що тут робиш? — пошепки запитав його Рук.

— Не хочу навертатися батькові на очі, — зізнався Фелікс. — Його медом не годуй, дай підпрягти мене до праці у своїй старечій бібліотеці, а мене від неї просто верне. Він каже, я маю залишитися тут. Я — і залишитися тут! — Хлопець розреготався і рушив до дверей. — Переказуй вітання старому хробакові-корогризові, а заразом поясни, що його люблячому сину вистачає студій у Новому Нижньому місті разом зі своїми примарами та небесними піратами, теж моїми друзями.

— Але ж, Феліксе, зачекай! — запротестував Рук. — Невже не можна піти трохи пізніше?

— Вибач, Руку, — здвигнув плечима Фелікс і широко всміхнувся. — Я пообіцяв Громовому Вовкунові зустрітися з ним у «Новому дубі-кривавнику». Тож мушу вже бігти! Ну, бувай, не нудьгуй тут на поперечинах! — З цими словами він розсміявся, і тільки його бачили.

Рук крутнувся і поклигав назад до бібліотеки. Ураз хлопець немов осиротів. Спершу його полишили друзі блукай-бурмила, аби повернутися до свого звичного життя у Темнолісі. А тепер пішов ще й Фелікс, ваблений шумом і гамом Нового Нижнього міста. І ось він, Рук Човновод, стримить тут одинокий як палець.

Рук підвів голову. Читальні галереї кишіли бібліотекарями. На горішніх поперечинах гойдалися туди-сюди кошики, сила кошиків. Рук понишпорив очима по залі, й на споді душі ворухнулася думка, що це життя — не для нього. Його доля була не тут — слід було якнайшвидше вибиратися звідси під ясне, сяйне від сонця небо Вільних галявин.

Дійшовши такого, доволі несподіваного, висновку, Рук рвучко крутнувся і вийшов із бібліотеки. Опинившись надворі, він затримався перед світляковим риштуванням і задер голову. Так, жодних сумнівів, вгорі маячіла знайома кремезна постать Дуба Грубокора, того самого майстра-різьбяра, що навчив його секретів виготовлення повітряних човнів.

Старий лісовий троль лежав долілиць на вузькому поперечному помістку, і, орудуючи долотом та молотком-киянкою, завзято різьбив із суцільної дерев’яної колоди величезну фігуру Фенбруса Лодда. Поки що було витесано тільки півголови, проте уже вгадувалися обриси кучерявого чуба, пишної бороди та зірких очей.

Рук постояв хвильку, щоб перевести подих, а тоді подерся вгору хрестовинами фасадного риштування. Порівняно з підсклепінними балками та колихкими кошиками, підійматися по світляковому риштуванню було куди легше.

Нарешті він дістався помістка з Дубом. Рук відразу ж упізнав його вогненну чуприну, пов’язану в жмутики робом лісових тролів. Щоправда, тепер у рудий чуб повпліталися білі та сріблясті нитки. Загалом же Дуб Грубокір який був, такий і залишився. Рук, мабуть, також не змінився, бо троль упізнав його з маху.

— Рук Човновод, власник «Грозового шершня»! — вигукнув він, повертаючись до хлопця. — Я пам’ятаю кожного зі своїх учнів та їхні човни. Оце так зустріч! Як ся маєш, юначе?

— Хвалити Бога, — відказав Рук, — хоча зізнаюся чесно: «Грозового шершня» я стратив… стратив, коли патрулював у старому Нижньому місті.

Лісовий троль співчутливо крекнув.

— Прикро таке чути. Тяжка втрата, — додав він тихо. — Це ніби втратити часточку себе самого.

— Так, — кивнув головою Рук, і від цих спогадів у нього сльози закрутилися в очах.

Дуб відклав інструменти вбік, відірвався від недотвореної бороди Великого Бібліотекаря і стис Рука за плечі широченькими, шкарубкими долонями.

— Ану розкажи мені все, як було, — попрохав троль, пильно зазираючи Рукові в очі. — Щоб змиритися з такою втратою, потрібен не один день. Як, по-твоєму, ти можеш уже братися до роботи? Ну, майструвати нового повітряного човна?

— Авжеж, можу, — відповів Рук. — Це вже вирішено. Я хочу якнайшвидше повернутися в небо.

Дуб кивнув головою.

— Ну, Руку, тоді ти знаєш, що робити. Коротких шляхів не буває ні в чому. Рушай на лісозаготівлі й вибери там великий мочардеревний оцупок. Тільки не кидайся на перший-ліпший. Сім разів подумай, перш ніж приставити до нього долото. Різьблення — річ поважна, і поспіх тут лиш на шкоду. Треба, щоб усе…

— …йшло від серця, — підхопив Рук.

— Достеменно так, — усміхнувся Дуб. — Не мені тебе повчати, Руку Човноводе. — Він тицьнув палюхом назад на Фенбрусову фігуру. — Якщо все йтиме так, як я собі задумав,