Вільняк - Пол Стюарт

і аж тепер до пуття його розгледів. Стоб уже встиг відпасти кругленьке черевце, від кутиків рота наниз пролягли дві глибокі зморшки. Та хай там як він виглядав, а вигляд мав щасливий — такий собі вдоволений життям школярський напутник. — Ех, Снобе, — простогнав Рук. — Як я тобі заздрю!

— Ти — мені? — щиро здивувався Стоб.

— Тобі, — кивнув головою Рук. — Я ж бачу, як тобі подобається вчителювати на Озерному приплаві, а мені… — Рук затнувся.

— А тобі кортить повернутися в небо, — докінчив за нього Стоб. — Знаю, знаю, ти казав. То що ж тобі заважає?

Рук спересердя грюкнув по бильцях кулаком.

— Усе заважає, Снобе! Геть усе! Ніяк не витешу іншого човна, не виходить — і край! Навіть Дуб Грубокір безсилий допомогти. А Фенбрус Лодд спить і бачить, що я залишився в його бібліотеці. От і стримлю там від світання до смеркання…

Звідкись із-за озера долинув гучний рев тілдерячих ріжків, а за ним — брязк і важкий копіт. Рук відірвав погляд від плеса, поглянув на той бік — і побачив там омитих світлом ліхтарів та золотистим присмерковим сяйвом зубощирів із вершниками, які широкою лавою чвалували понад озером. Лопотіли накидки, майоріли стяги, яскраво виблискували обладунки.

— О, Небо і Земля! — ахнув Рук. — А це що за одні?

Стоб зачудовано глянув на нього.

— Невже ти й справді носа надвір не витикав? — запитав він. Та це ж Улани Вільних галявин. Вечірня варта. Незлецько виглядають при такому світлі, га?

— Улани вільних галявин, — побожно повторив Рук. — Відзначились під Світляковою горою…

Стоб глянув на друга.

— Руку, з тобою все гаразд? — запитав він, і на його пухкі риси набігла тінь заклопотаності.

— Вони пречудові! — вигукнув замість відповіді Рук. — Пре-чу-до-ві!

Розділ п’ятнадцятий
Чинквікс

Назавтра вранці, ближче до обіду, Рук вибрався в дорогу. Цього разу замість бібліотекарської мантії він мав на собі шкіряний зелений костюм, у яких літали Бібліотекарські Лицарі, на плечах — торбу з пожитками, а на поясі теліпався меч. Сонце підбивалося дедалі вище, і біля Великого озера оживала звична метушня. Нетряки й міські гноми, плескатоголовці й живолупи щиро бралися до роботи. До завершення будівництва бібліотеки залишалися лічені дні, й треба було встигнути, поки була добра година.

А проте Рук вирішив те все покинути. Учора ввечері він мав розмову з Феліксом, а сьогодні вранці — з Фенбрусом Лоддом. Фелікс, як завжди, був вірний собі й весь кипів енергією.

— Кажеш, Руку, Улани Вільних галявин? — сміявся він за столом у «Новому дубі-кривавнику». — По деревах скачуть, як кози, це правда, і що не кажи, а вони таки врятували нас від різанини під Світляковою горою. Хай тобі гаразд ведеться! — Він підніс кухоль, і так само зробили решта всі. — І справдяться всі твої мрії!

Фенбрус Лодд, як легко здогадатися, сприйняв Руків намір зовсім інакше. Великий Бібліотекар умовляв хлопця залишитися тут, але переконати на інше не зміг. І ось тепер юний Бібліотекарський Лицар бадьоро ступав озерним берегом, насвистуючи щось веселеньке, і світ сьогодні видавався радіснішим, ніж учора.

Він поминав колони волорожачих запрягів із лісовими тролями, що нескінченною вервечкою тяглися зі сходу. До міста вони везли деревину, а назад верталися, навантажені щебінкою, камінням та деревними відходами. Крок за кроком Рук віддалявся від міста, і стук молотків та дзижчання дрилів, звуки довбання та пиляння, вигуки і окрики поступово завмирали. Лагідно хлюпотіла вода під мулистим берегом, де гніздилися качки-очеретянки і кам’яні лебеді, та ще гасав, дуріючи, бешкетний молодняк повзунів.

Покинувши водяне царство, Рук вийшов на вузеньку стежину, що бігла крізь густі зарості вітроцвіту та лісового ломикаменю до Залізнодеревної галявини. Удалині погойдувались на вітрі величезні, чорні залізнодеревні сосни, і навіть сюди долинав шелест глиці, схожий на гомін течії.

У короткім часі горбистий терен змінився глибоким долом з непролазними колючими чагарями. Сосон звідси видко не було, не долинав сюди й шелест, натомість чути було голоси — і голоси ті співали щасливих пісень. Рук наддав ходи і за скрутом в’юнкої стежини угледів перед собою чималу ватагу бражних гоблінів. Кожен ніс по двоє важких барилець рожевого меду. Вони рухались назустріч Рукові.

— Доброго тобі ранку, вільняче, — привіталися вони, порівнявшися з Руком.

— Доброго ранку і вам, вільняки, — усміхнувся Рук.

Бражники обступили його, дехто навіть припросив скуштувати свіженького медку.

— Ми воліємо, щоб паніматка скип’ятила його в себе на кухні, — зауважив один бражник. — Теплий він смачніший.

— А тобі він, либонь, сподобається і сирий, — встряв у розмову інший медолюб і простяг Рукові повну кварту. — Солодкий-пресолодкий, а що вже поживний!

Рук узяв кварту і пригубив з неї. На смак рожева рідина і справді була добра, та ще й, на Руків превеликий подив, чудесно поновлювала сили.

— Спасибі, спасибі, — задріботів він, почережно всміхаючись кожному бражному гоблінові. — Ваш мед — божественний!

— Завжди раді тебе вітати, друже! — відповіли гобліни і рушили далі своєю дорогою. Рук помахав їм на прощання.

Знов залишившись один, він зі свіжими силами верстав свою дорогу далі. Беручись косогором по той бік улоговини, він подумки вернувся до своєї ранішньої розмови з Фенбрусом Лоддом.

— Ти певен, що тобі потрібне саме це? — напосідав Великий Бібліотекар. Вони вдвох стояли у Фенбрусовім бібліотечнім кабінеті, а навколо завзято працювали академіки — робота просто горіла в їхніх руках. — Так, патрулювати наші кордони — річ корисна і потрібна. Але ж ти знаєш, оті Улани Вільних галявин — безнадійні неотеси і викінчені ланці.

Рук тільки