Вільняк - Пол Стюарт

— Себто не рівня Бібліотекарським Лицарям? — запитав він.

— Ну, чого ж, як на те пішло, то й серед наших трапляються доволі колоритні індивіди, — промовив Фенбрус. — Та годі про це, Руку, тут у Великій бібліотеці на тебе чекало б велике майбутнє, якби ти тільки не брикався. У тебе є все, щоб стати першорядним бібліотекарем: наполегливість, кмітливість, акуратність. Ще тільки вчора мій помічник Гарулус Лексіс дивувався, як хвацько ти впорався з обов’язками шукача сувоїв. — Він приязно зирнув на хлопця і наморщив чоло. — Руку, Великій бібліотеці до зарізу потрібна така вчена молодь…

— Мені… мені дуже приємно чути ці слова, Великий Бібліотекарю, — відповів Рук, чуючи, як пашіють йому щоки, — може, воно й справді так. Та й бібліотека, бач, мені теж до вподоби, — додав хлопець, позираючи крізь кабінетні двері на величезні поперечини під склепінням, пообвішувані в’язками берестяних сувоїв. — І все ж мені… не до цього лежить моя душа… Я — Бібліотекарський Лицар, тільки що без небесного човна. І хто зна, мо’, як я приб’юся до уланів, то стану в пригоді не тільки бібліотекарям, а й усім вільнякам.

— О, Земле і Небо, ти говориш, як Фелікс! — вигукнув Фенбрус, і очі його часто закліпали. — Той нізащо не проміняє своїх примар на нас і нашу бібліотеку. А я, хлопче, покладав на тебе такі надії!.. Та ба, — зітхнув він, скірно киваючи головою. — Бачу, тебе не спинити. — Він ступив крок до Рука, узяв його за руку і гаряче її потис. — Я нудьгуватиму за тобою, синку, та хай там як, а я зичу тобі всього найкращого. Там, де бібліотека стратить, Улани Вільних галявин знайдуть. І пам’ятай: хоч коли б ти надумав повернутися до бібліотеки, тут завжди будуть тобі раді. ЗАВЖДИ!

— Дякую вам, Великий Бібліотекарю, — відповів Рук і вже намірився йти, коли Фенбрус затримав його ще на хвильку.

Він сквапно підійшов до столу, відсунув шухляду і чогось у ній шукав. Нарешті Фенбрус знайшов те, за чим шукав: пергаменовий сувій. Він вручив його Рукові, і той здивовано витріщився на несподіваний дарунок.

— Розгорни, — попрохав Фенбрус, і очі його схвильовано заблищали. — Як ти вже обрав собі таку долю, то, може, воно стане тобі у пригоді.

— «Як розплоджувати зубощирів-скрадайл», — прочитав уголос Рук. — Трактат… — Він зупинився, і губи йому розтяглися в усмішці. — Фенбруса Лодда… Он воно що…

— Так, Руку, найперший мій трактат, — відказав Фенбрус. — Бережи його, а потім при нагоді повернеш мені, може, зі своїми доповненнями. Зрештою, хіба не ти мені казав, що любиш опрацьовувати трактати? І якщо тебе не вабить праця шукача сувоїв, то, може, ми побачимо тебе в ролі того, хто їх пише, га? Ну, що ж, удачі тобі! Рушай, поки я не передумав, а то призначу гостривником пер.

Голос у Великого Бібліотекаря був грубуватий, але Рук помітив, як заблищали його очі. Попри сувору і гнівливу вдачу, серце у Фенбруса Лодда все-таки добре. Незрозуміло тільки, чому він завжди такий холодно-стриманий перед власним сином?..

Опинившись нарешті на чолопку пагорба, весь розпашілий і засапаний, він підвів очі — і просто перед себе уздрів височенні сосни Залізнодеревної галявини. Здавалося, він вступив у величезну безвіконну залу. Тут було далеко прохолодніше, а згуки Вільних галявин, що долинали сюди, бриніли приглушено.

Обережно ступаючи галявиною, — а ноги тут по самі кісточки утопали в м’якій підстилці із соснових галузок, — Рук дивився долу.

Десь там, далеко під землею, буяли Світляні сади, і там нудив світом Ксант Філатін.

Сердешний Ксант, подумав хлопець. Здавалося, ні в кого не знаходилося для нього доброго слова, а проте… Ні, так не гоже. Наприклад, Рук, хоч би й хотів, не міг довго пам’ятати зраду друга.

Пройшовши далі в пістрявий холодок галявини, Рук почув звуки: буркотіння голосів та повискування, мабуть, не одної сотні зубощирів-скрадайл. А звівши очі на верховіття, де щільно поперепліталося величезне гілля, — не кажи ти балки під склепінням Великої бібліотеки, — він зрозумів, що стоїть просто під Зубощирячими сідалами. Сотні й сотні зубощирів сиділи на гіллі. Вони форкали, сопіли, відпочивали і чепурилися; одні скупчено гризли кістки, інші стрибали з гілляки на гілляку. А поміж зубощирів, у сутіні, видніли ще якісь постаті у прехимерному вбранні: шиї — картаті, в зелено-білу кратку, а на грудях — червоне зображення якоїсь звірини.

— Улани Вільних галявин, — буркнув хлопець собі під ніс.

Рук подерся на найближче дерево, чіпляючись руками та ногами за тріщини у грубій корі та припадаючи тілом до стовбура, а відтак зачав перебиратися з гілки на гілку, намагаючись потрапити на сусідні дерева. Тут було майже як у бібліотеці на бантинах під склепінням, тільки оперативний простір був куди ширший. Невдовзі Рук був уже височенько над землею — знайома картина, лиш оточували його не сувої, а зубощири, різні віком та розмірами.

Деякі тварини грайливо гасали по гіллі, інші, вдоволено муркочучи, обгризали тілдерячі туші, почеплені на важких гаках. Час від часу їх із доброго дива посідала жага дії, і, гучно форкаючи, тварини присідали на дужих задніх лапах, стрибали з конара і міцно чіплялися за наступну гілку довжелезними кігтями куцих передніх лап. Видно було, що тварини позвикали до уланів, тож і на Рука не звернули ані найменшої уваги.

Улани попервах теж не надто вважали на гостя. Декотрі спали в гамаках, напнутих у верховітті, інші клопоталися звичними справами. Хто сидів скулиніг і загострював кінчастими зазубленими ножами списи з залізнодеревної сосни. Інші змащували нагрудники та лицарію тілдерячим смальцем. Ще інші — хто по двоє, хто по троє — ходили біля своїх плигунів, витирали їм хутро та змащували лапи.

Рук примітив, що найбільше серед уланів дрібногоблінів — присадкуватих і жилавих. Для них зубощири були те саме, що веретенники, якими кишіли підземні Світляні сади, для бражних гоблінів. Крім дрібногоблінів,