Вільняк - Пол Стюарт

— Еге-ге, — промовив він, відриваючи очі він драної упряжі, яку саме лагодив, — чи то не Бібліотекарський Лицар до нас завітав? Чим можуть вам допомогти скромні улани?

Тепер уже й інші помітили Рука.

— Вітаю тебе, вільняче, — озвався Рук. — Ти б не провів мене до вашого ватажка?

— Ватажка, кажеш? — перепитав хтось із дрібногоблінів. — А що тобі до нього?

— Присягаю Землею, вашого брата у нас тут не густо, — підхопив його товариш. — Я думав, Бібліотекарський Лицар віддає перевагу небу.

— Як там попід хмарами, безпечніше, га? — звів догори брови дрібногоблін.

Решта дружно розреготалися.

Рук зашарівся.

— Я… я хочу… я хотів би… — пробелькотав він, затинаючись.

— Таж говори вже, хлопче, — промовив живолуп. — Побийте мене каміняччям, якщо я не думав, що Бібліотекарські Лицарі вміють стулити докупи кілька слів. Недарма ж вони бібліотекарі і все таке інше…

— Ану припинити базар! — почувся чийсь грубий голос.

— Капітан Мантачка, — разом промовили два гобліни.

Рук обернувся — і побачив невисокого кремеза-дрібногобліна, що без тіні остраху спускався по линві з верхньої гілки. Дрібногоблін мав чорні очі, низькі брови та глибокий шрам через усю щоку. Одне вухо було вдвічі менше за друге — очевидна робота того самого леза, що залишило шрам.

— Круподере, Спритнику і Драбе, вам що, робити нічого, — запитав ватажок, почережно повертаючись до кожного дрібногобліна, — то ви берете на кпини хлопця? А тобі, Лежню, — додав він, звертаючись до живолупа, — якщо не зраджує мене пам’ять, я звелів спершу оббілувати тілдерів, а вже потім віддавати їх зубощирам. Нам потрібні шкури!

— Слухаюся, капітане. Вибачте, пане капітане, — залопотів Лежень, і тільки його й бачили.

Капітан-дрібногоблін повернувся до Рука.

— Ну, синку, — сказав він. — Як тобі тут подобається?

Дрібногобліни, хоч і були при ділі, жадібно ловили кожне слово.

— Я хочу вступити на службу до Уланів Вільних галявин, — промовив Рук, намагаючись не звертати уваги на вишкірених дрібногоблінів, які спостерігали та слухали, порозсідавшись на гіллі довкола нього.

— Отакої? — здивувався капітан. — А верхи ти їздиш?

— Я… Мені вже випадало їздити на зубощирах, добродію, — відповів Рук. — Тож, гадаю, треба буде просто трішки попрактикуватися…

— Попрактикуватися! — перебив капітан. — Я також думаю, що досить трохи підучитися, і я зможу керувати повітряним човном. Та це не означає, що стати Бібліотекарським Лицарем так просто. А чому ти гадаєш, ніби з тебе міг би вийти улан?

— Ну, через те, що… розумієте… — почав Рук, і плечі йому враз обвисли. — Я залишився без човна — він розбився над Осип-Містом, а нового я поки що ніяк не зладжу. Тож який час я провів у бібліотеці. А… а потім якось увечері я побачив, як ви заступали на варту. Тоді я перебалакав із Феліксом, і він сказав…

— Фелікс? — перепитав капітан Мантачка, і неушкоджене його вухо заворушилося. — Фелікс Лодд?

— Так, добродію, — відказав Рук.

— Фелікс Лодд — із числа Примар Нижнього міста?

Рук ствердно кивнув головою.

— Він мені сказав: найкраще, що тепер тобі залишається, — це податися в Улани Вільних галявин. Вони ж бо показали себе з найкращого боку під Світляковою горою!..

— Та невже? — вигукнув приємно вражений капітан. Рук почув, як за його спиною замурмотіли між собою дрібногобліни, що дослухалися до їхньої балачки. Вони жваво обговорювали почуте.

— З цього треба було й починати! — вів далі капітан Мантачка. — Якщо ти друг Фелікса Лодда, ми завжди тобі раді, і, Небо не дасть мені збрехати, можемо таке поповнення тільки вітати. Багато гідних уланів полягло під Світляковою горою. — Він замовк, похитав головою, відтак ступив крок уперед і ляснув Рука по спині. — Напнеш свого гамака отут, — показав капітан. — Круподер і Спритник покажуть тобі, що до чого, а завтра зранку, о восьмій, чекаю на тебе у себе. Усе зрозумів, Улане?

— Достеменно так, добродію, — відповів щасливий Рук.

Спалося Рукові солодко. Прохолодна нічна просторінь ні в яке порівняння не йшла з задушливою спальною кабінкою, яка й так ніколи йому не подобалася. О схід сонця його розбудив Лежень. Живолуп уже зрихтував сніданок — задимлена тілдеряча шинка та яйця соснової курки. Тож невдовзі всі п’ятеро — Рук, Лежень та трійко дрібногоблінів — Круподер, Спритник і Драб — сиділи почіпки на широкій гілці, наминаючи сніданок.

— Спритник мені каже, що ти з Нижнього міста, — озвався Круподер, жуючи солоне підсмажене м’ясиво.

— Я зростав у міських риштаках, Великій бібліотеці, — кивнув головою Рук. — А на світ з’явився тут, у Темнолісі. Принаймні так мені казали.

— Казали? — здивувався Спритник. — А сам ти що, не знаєш?

— Дай хлопцеві спокійно попоїсти, — урвав його Лежень і приязно підштовхнув Рука ліктем. — Не вважай на них. Дрібногобліни всі довгоносі — ти тільки поглянь на ці мармизи!

Уся дрібногоблінівська трійця зайшлася таким гучним реготом, що Рук перелякався: ще наниз, чого доброго, загудуть!

— Пусте, — запевнив він Лежня. — Я не вважаю. Бачте, я сирота. Моїх тата-маму вбили работоргівці, коли я був зовсім малий, а бібліотекарі мене всиновили і вивели в люди.

— Городянин, бібліотекар, дрібногоблін чи живолуп, — промовив Спритник, витираючи рукавом рота, — ми всі тепер — вільняки. — Решта дружно закивали головами. — Хоча ще недавно були такі хвилини, коли здавалося, вже все, кінець, — додав він тихо.

— Ви були під Світляковою горою? — запитав Рук, ставлячи свою тарілку.

— Ми були там усі, — відповів Лежень.