Вільняк - Пол Стюарт
Блудиха здригнулася.
Та що таке справжній жах, ти відчув не зразу… Звістку про нього приніс повітряний патруль, що помітив хлопця у старому Нижньому місті… Його схопили сторожі, запроторили у Вежу Ночі і… і…
Біль ставав нестерпним. Ласкавку проймав дріж.
Твого сина, а з ним ще одного молодого бранця, посадили у клітку і спустили з вежі просто в розпадину під нею… У розпадину, повну всяких почвар — скельних гемонів… То була певна смерть, без надії на рятунок. Ласкавка скрушно похитала головою. Їх офірували Орбікс Ксаксіс та один із його посіпак: той, що допитував усіх в’язнів, кинутих у Вежу Ночі… Ксант. Ксант Філатін…
Ласкавка рушила далі, зоставивши невтішного молодшого бібліотекаря на самоті зі своїм горем. Час, може, і злагодив би його, та щоб зцілити цілком… Шкода мови.
На стежці поперед себе вона уздріла літнього академіка у простій домотканій мантії, задивленого кудись далеко невидющим поглядом. У зелених очах світилася доброта, та зазирнувши в них глибше, Ласкавка побачила там цілі роки, перебуті в болю та стражданнях. Кожна зморшка на чолі старого вченого могла б розповісти якусь сповнену драматизму історію. Проте Ласкавка знала, що Найвищий Академік Кулькап Пентефраксіс, попри все, що йому довелося пережити, залишився чоловіком життєрадісним і незлостивим. Ось і тепер він думав тільки про добре та приємне у хлопцеві. Гаразд, а якщо зазирнути глибше…
Блуда взяла його руки у свої і легесенько потерла. У голові її поплинули Кулькапові думки.
Отже, подумки промовила вона, ви називаєте його своїм другом?
Тонкі губи Найвищого Академіка розтяглися в усмішці. Ласкавка усміхнулась у відповідь.
Так, він ваш друг. Не злічити, скільки годин ви провели разом за балачками про Темноліс… Про його таємниці, про його дива… Про те, які пригоди довелось там пережити вам і Капітану Живчику… О, а як Ксант любив слухати розповіді про ваші приключки!
Раптом блудиха спохмурніла.
Але що це? Що це за темна та затхла місцина, де ви оце сидите за такою дружньою розмовою?
Через усю Ласкавчину спину перебіг мимовільний дріж.
В’язниця! Страшна в’язниця, захована у надрах Вежі Ночі… О, як ви там страждали… Нестерпний сморід, жалюгідне лахміття, воші, кліщі… Рік за роком на дашку в пітьмі… І… Ключ у шпарині… Відчиняються важкі двері… Входить ваш тюремник…
Ксант. Ксант Філатін!
Коли блудиха відвернулася від Кулькапа, той уже знову блукав думками по барвистому та величному Темнолісі — як робив це не раз і не два в осоружні роки свого ув’язнення. Обличчя його всміхалось, а очі бачили щось таке, чого не було видно іншим. Найвищий Академік був справді щасливий чоловік.
І що ж робити з цим хлопчиськом, зітхнула Ласкавка.
Що й казати, Ксант Філатін укрив себе великою ганьбою. Ким він тільки не був — вивідачем, зрадником, катом, тюремником… Він один був причина важких переживань, страждань та кипучих пристрастей, що вирували в цьому саду.
Блудиха стала й озирнулася довкола. Ось праворуч стоїть юнак, зодягнений у мордобрилячу куртку. Вона запримітила його ще давніше. Хлопець місця собі не знаходив, усе снуючи повз альтанку туди-сюди.
Ага, безстрашний і юний Примара Осип-Міста, подумала Ласкавка. Цікаво, що захоче сказати він?
Вона непомітно підійшла до хлопця і взяла його за руку. Нетерпляча хода його враз уповільнилась. Хлопець обернувся до блудихи, зазирнув їй у вічі, й Ласкавку обдало гарячою хвилею люті, що вирувала у його думках.
Цей негідник на ім’я Ксант зрадив твого найкращого друга Рука!.. Якщо хтось колись пошився у Хранителі, то це вже на все життя…
У примари в голові палали такі пристрасті, що Ласкавці видалося, ніби вона пучкою торкнулася вогню…
Він заманив його в тумани Крайземлі — і через нього Рук мало не загинув. А потім поцупив Руків меч… Той самий, що подарував йому ти! Вчинив, як справжній Сторож, та, зрештою, чи можна було сподіватися від Ксанта Філатіна чогось іншого!
Ласкавка відпустила багряну руку примари і важко зітхнула. Ксант Філатін видавався ходячим уособленням зла. Вона чула, що думали навколо неї вільняки.
Нікчемний зрадник!
У його очах ви не побачите нічого, крім зла.
Без нього та йому подібних Вільні галявини тільки полегшено зітхнуть!
Вона відмахнулася від цих думок, як від набридливої мошви, і рушила далі. Дійшовши до водоспадів пам’яті, спинилася і задивилася на воду, що каскадами спадала вниз. І тут до неї знову повернулися Щипові думки.
Учора ввечері вона чаювала з величезним веретенником, як завжди напередодні Дізнання, аби перейнятися мудрістю старого Щипа.
— Я зазирнув йому в душу, — розповідав їй веретенник. — І, повір, там отакенне почуття провини. Воно росте, як велетенський гриб, але тому й росте, що для цього є благодатний ґрунт. І ґрунт цей, я певен, не що інше, як добре серце Ксанта Філатіна.
Несподівано хтось радісно зойкнув, урвавши Ласкавчині міркування. Відвернувшись від водоспаду, блудиха побачила малу дрібногоблінчиху, що вистрибом пробігла повз неї. На її обличчі малювався невимовний захват. Добігши до одного з уланів вільних галявин, що стояли обіч водоспаду, вона з розгону кинулася в його обійми.
— Руку! Руку! — запищала вона. — Невже це справді ти?
— Гільдо! — не менше за неї радів улан. — Гільда з ловецької ями у старому Нижньому місті! Очам своїм не вірю! Ти тут, на Вільних галявинах!
Рук радо обіймав Гільду, а Гільда — його. Ласкавка
