Вільняк - Пол Стюарт

Рук підійшов до Великого Бібліотекаря і шанобливо віддав йому чолом.

— Рук Човновод, Бібліотекарський Лицар, — відрекомендувався він. — До ваших послуг.

— А, Руку, хлопче мій, — озвався Фенбрус, і очі його засяяли щастям. — Чудово, чудово! І вигляд у тебе куди кращий, приємно це бачити.

— О, так, добродію, мені справді краще, — відповів Рук. — Я вже цілком одужав.

— Молодця! — поплескав хлопця по плечу Фенбрус. — Тоді мерщій до роботи! Бачиш, у нас тут море берестяних сувоїв, і всіх їх треба систематизувати…

— Але ж, — почав Рук, — я сподівався знов літати разом з Бібліотекарськими Лицарями…

Фенбрус нахмурив чоло.

— Наскільки я знаю, твій небесний човен розбився у старому Нижньому місті, — зауважив Фенбрус.

Рук ствердно кивнув головою і на згадку про «Грозового шершня», що потрощений-понівечений валявся десь посеред руїн Осип-Міста, у горлі йому прикро залоскотало.

— Тоді тобі доведеться перебалакати з різьбярем Дубом Грубокором, хай він допоможе витесати нового човна. Та саме в цей час, поки ми тут говоримо, він різьбить зображення вашого слуги уклінного над центральним входом… А тим часом ти міг би бути корисним і тут, у бібліотеці, — Фенбрус щасливо усміхнувся. — Ну скажи, чи не диво це?

Рук кивнув головою.

— Якщо вже, Руку, ми повели про це мову, — провадив Фенбрус Лодд, — сподіваюсь, той сувій, що був у тебе, цілий?

Рук видобув із-за пазухи шкіряну торбинку, де тримав пергаменовий сувій.

— Знаменито! — вигукнув Фенбрус, любовно оглядаючи згорточок. «Традиції та звичаї, поширені у сельбищах Темнолісу». Може, з нього й почнеш? Заразом оціниш нашу будівлю.

Рук кивнув головою, проте без особливого запалу. Вирушаючи з Нижнього міста до Вільних галявин, він думав аж ніяк не про впорядкування сувоїв та трактатів, хоча, правду мовити, йому було б цікаво побачити новобудову не тільки знадвору, від входу, біля якого він стояв, а й знутра.

Рук увійшов до величезної склепінчастої зали Нової Великої бібліотеки — і серце йому завмерло. Зсередини вона вражала ще більше, ніж зокола. Скрізь тяглися ряди дерев-колон — сотні колон, — і кожну при основі було позначено невеличкою табличкою. Рук зиркнув у затінений простір під дахом, де колони, мов гілки на дереві, галузились на секції, кожна з яких відповідала певній категорії. Саме тут і зберігалися берестяні сувої, на верхніх рівнях, де вільно циркулювало повітря і не було комах-шкідників.

Нутро бібліотеки скидалось на розтривожений мурашник. І долу, і вище — на трохи піднятих угору помостах — кипіла робота: згорблені академіки скупчено вивчали трактати і сувої, провадили власні дослідження. Особливо гарячкова метушня панувала посередині приміщення: дерева-колони обпала силеча бібліотекарів, вони мандрували уподовж гілок у підвісних кошиках, доправляючи в’язки пергаменових згортків туди, де ще висіли тільки поодинокі сувої.

Знайшовши на стовпах, яких було повно на всіх розв’язках, потрібний йому покажчик, Рук поспішив до протилежного кінця бібліотеки. Там у секції «Темноліс» він надибав дерево-колону з табличкою, де значилося: «Громадська поведінка», і подерся нагору, переступаючи нараз дві сходинки-перечки. Коли Рук дістався першого розгалуження, він був уже височенько над землею і тільки й думав, як би не глянути вниз.

На одному розгалуженні значилося: «Історичні», на другому: «Легендарні». Рук вибрав друге. Далі довелося вибирати між «Минулим» та «Сьогоденням». Потім пішли «Общинні» та «Індивідуальні». Далі — «Нічні» та «Денні»… Так хлопець підіймався усе вище й вище, натрапляючи то на те визначення, то на те — і вони дедалі обмежували коло явищ, яких міг стосуватися його трактат. Коли роздвоєні гілки стали надто тонкими й ламкими, щоб витримати його вагу, він заліз в один з підвісних кошиків, ухопився за линву і почав пересуватись у ньому вздовж гілок.

Він уже сягнув горішніх поперечин під величезним склепінчастим дахом і чув обличчям дотик лагідного вітерцю. Зусебіч круг нього, наче листя в лісі, шемрали сувої, поміщені у спеціальні держачки. Нарешті він знайшов те, чого шукав: цілу в’язку потрібних йому шкіряних циліндрів, що звисали, мов гроно лісового винограду.

Більшість тих циліндрів виявилися порожні, лишень у деяких були вже сувої. Аби впевнитися, що він не помилився, Рук витяг навмання один сувій і прочитав на ньому: «Традиції та звичаї, що побутують у поселеннях Темнолісу». Назва ця майже слово в слово збігалася з назвою його трактату.

Він потрапив куди слід!

Запхавши свій сувій до сусіднього циліндра, Рук розпочав довгий спуск на землю. На свій подив, він виявив, що ця вся процедура не така-то вже й проста, і коли ноги торкнулися ґрунту, серце у його грудях шалено калатало.

— Хочеш, вір мені, хлопче, хочеш — ні, а ти був наймоторніший, — похвалив його Великий Бібліотекар. — Усі дані для того, щоб стати першорядним шукачем сувоїв!

Рук усміхнувся.

— Може, так і буде, — промовив він, — аж поки полечу знов.

— Що ж, добре, а тепер чи не пошукав би ти Гарулуса Лексіса? — вів далі Фенбрус. — Він покаже тобі твою кімнату на верхніх галереях. Їх якраз щойно зладили. Чудові краєвиди, а заразом бачитимеш, як твої-лицарі патрулюють небо. — Він зробив паузу і скерував погляд кудись поверх Рукового плеча. — А ці блукай-бурмила теж із тобою?

— Зі мною, — відповів Рук, переводячи погляд на волохату трійцю, що терпляче дожидалася свого друга. Блукай-бурмила жадібно дослухалися до розмови, і їхні вуха лопотіли, як метелики. — Відколи я Бібліотекарський Лицар, ми не розлучаємося…

— Так то воно, може, й так, — твердо мовив Фенбрус. — Але ж блукай-бурмила — лісові мешканці. І вже де-де, а в бібліотеці їм напевняка не місце. Та ти й сам це, мабуть, розумієш?

Рук помітив,