Вільняк - Пол Стюарт
— Яку? — вихопилося у Ксанта.
— Їм довелося зважитися на страшний вчинок, — сказав Щип. — Вони продиралися крізь хащі Темнолісу з немовлям на руках, і Гобтракс із компанією змусили їх збутися дитини. Та й самі молодята розуміли, що хлопчик нізащо не переживе виснажливого переходу до Нижнього міста.
Ксант із подиву роззявив рота.
— А як же вони це зробили? — тихенько запитав хлопець.
— Неподалік стояло сельбище лісових тролів. Ні для кого не секрет, що вони недолюблюють небесних піратів, маючи їх за віроломців, тож надія на порятунок з’явилася б хіба тоді, якби дитину було підкинуто, — пояснив Щип. — Отож вони залишили свого сина під сельбищем, а самі подалися до Нижнього міста. — Веретенник скрушно похитав головою. — І відтоді Маріс наче відібрало язика.
— Просто жах! — схвильовано прошепотів Ксант.
Щип кивнув головою.
— А все через почуття провини, Ксанте: то воно мало не звело їх обох у могилу. Я бачив їх, коли вони дісталися Нижнього міста. На них шкода було дивитися. Обидва падали з ніг від голоду та стоми, а потім Маріс ще й злягла, палаючи в гарячці. Змарніла — страх, сама шкіра та кості. Я знайшов їх у нічліжці на горищі таверни «Дуб-кривавник», тоді там шинкарювала захланна Матінка Товстобрюхперо. Квінт на той час уже носив капітанське прізвисько — Захмарний Вовк…
— І що ви тоді зробили? — поцікавився Ксант.
— А що мені лишалося? — знизав плечима Щип. Він акуратно поставив на тацю свою шклянку. — Зібрав пожитки та й хода з Санктафракса. Усе одно, коли злетіла на небо душа мого господаря Лініуса Паллітакса, робити мені там було вже нічого. А панночку свою я знав ще з малих літ. Мені таки пощастило її виходити, хоч вона кілька тижнів балансувала між життям і смертю. Отакі-то справи, хлопче.
— А що Захмарний Вовк? — поцікавився Ксант.
— А Захмарний Вовк незабаром уже літав на власному небесному кораблі, — відповів Щип. — Матінка Товстобрюхперо позичила йому грошенят. Капітанові страх не хотілося лишати Маріс на землі, та нічого не вдієш — він пообіцяв їй, що повернеться до Темнолісу і відшукає хлопчика. Боюся, він жодної хвилини не переставав картати себе за скоєне. Ну, а Матінку Товстобюхперо, певна річ, цікавили просто зисковні вантажі — зокрема, будівельний ліс, його і мав возити Захмарний Вовк.
— Так він знайшов хлопчика чи ні? — спитав Ксант.
Щип заперечно похитав головою.
— Не знайшов, — зітхнув веретенник. — Квінт знай мотався туди-сюди, його корабель повертався ущерть навантаженим, але того, заради чого все й затівалося, Квінт не знаходив. І я бачив, як його невпинно гризе почуття провини. Подеколи воно так у нього в’їдалося, що повернувшись із чергового рейсу з порожніми руками, він боявся глянути в очі Маріс. Зрештою дійшло до того, що він став обминати «Дуба-кривавника» десятою вулицею, — невесело виснував Щип.
— Коли Маріс остаточно одужала від пропасниці, — провадив веретенник, — вона дуже змінилася. Їй теж дошкуляла гризота, досить було поглянути на неї, аби відпали всякі сумніви. І вона, як і Захмарний Вовк, намагалася не сидіти згорнувши руки. Щоночі через чорний хід Маріс виходила з таверни у місто і блукала вулицями, збираючи безхатніх сиріт, а тоді приводила їх усіх до себе.
— Першим, як зараз пам’ятаю, був малий дрібногоблін, осиротілий на Багнищі. Після нього з’явилося двійко живолупів. Потім — маленька міська гномиха, змушена тікати від жорстокого рідного дядька…
— Маріс робила добру справу, та навіть тоді її не полишало почуття провини. Надто вже глибоко воно в’їлося у бідну жінку, вона просто місця собі не знаходила і все поривалася вернутися в Темноліс.
— Щоб знайти сина? — вихопився Ксант.
— Попервах і я так думав, — відповів Щип, — та, мабуть, не тільки тому. По-моєму, вона хотіла цим затерти свою провину, або злагодити її, виправивши чуже зло. Якщо їй досі не вдавалося знайти утраченого сина, то вона принаймні могла брати під опіку інших безбатченків. Ось що, гадаю, їй праглося робити!
— І вона так робила? — запитав Ксант, якому гнітило серце власне почуття провини.
— Дай закінчу розповідь, — урвав його Щип, — а тоді робитимеш висновки для себе. — Веретенник повільно втяг у себе повітря, і в його прозорих грудях затремтіла тоненька легенева оболонка. — Стояла студена буряна ніч, коли ми зібралися всі — я, Маріс, наша невеличка родина з нижньомістянських сиріт, — і пішки рушили до Темнолісу…
— Пішки! — вразився Ксант.
— Авжеж, — підтвердив Щип. — А куди було спішити. Коли ми пробиралися Багнищем, відтак через підступний Присмерковий ліс — навмання, за когутом-сорокуном, Декель його звали, — а потім уже й Темнолісом, до нас усюди прибивалися всілякі заблуди. Ми поминали сельбища лісових тролів, живолупські поселення, галявини роздебендь, і хоч би кудою йшли, скрізь до нас приставала малеча. То були сироти, яким тут нічого не світило, їх вабила наша дедалі численніша родина, бо більше нікого вони не обходили. А побачив би ти Маріс! — Щипові вуса при цих спогадах збуджено заворушилися. — Вона аж променіла щастям! Одна матір на всіх дітей!
— Що й казати, ризикована була затія, — вів далі Щип, примружуючи очі. — Темноліс і за кращих часів був не надто гостинний, навіть щодо небесних піратів-небоянів. Зате як мені приємно було усвідомлювати, що мої скромні знання допомогли нам уціліти в Темнолісі. На нас чигали кровожерні дерева, всіляка хижа звірина, раболови з вовчими зграями, не кажучи вже про сорокушачі дозори. Не раз, не два доводилося ховатись на деревах та відсиджуватись в улоговинах, дожидаючи, коли мине небезпека. І не знати, скільки б це тривало, якби ми не
