Вільняк - Пол Стюарт

Усі дружно закивали головами на знак згоди. Ніхто ніколи не чув і слова з вуст старого Багнищанського Пірата, а все ж без нього у таверні було якось тихіше. Навіть Формікюль не міг пояснити його пропажі. Пиворізи знову заходилися коло свого питва.

А тим часом якби котромусь гуляці спало на думку податися на пошуки пірата, він дуже скоро з’ясував би, що Багнищанський Пірат і гадки не мав десь пропадати, ба навіть від «Нового дуба-кривавника» відійшов не надто далеко. Скуйовджений кремезний дідуган з довжелезною кошлатою бородою та непритомним поглядом стояв на невисокому пагорбі, порослому світляковими деревами, звідки внизу як на долоні було видно приплав на Північному озері. Ось уже тиждень він приходив на одне й те саме місце, і стояв там непорушно, мов статуя, впродовж довгих безмісячних ночей, аж поки над Островом Сон-дерев займався світанок. Тоді він повертався кругом і мовчки покидав стрімчака, а з настанням ночі повертався туди знов.

Навідався туди пірат і цієї ночі. Він стояв на відлюдному вершечку пагорба, дивився на острів посеред озера, мовчав і чекав. Зійшов місяць, то ховаючись за хмари, то знову виринаючи з-за них, заухкали совояструби. Так він простояв цілу ніч. Місяць закотився за обрій, зайнялося на світ, пірат уже намірився опустити пагорб і неквапом податися до міста, коли це увагу його привернув далекий сплеск весел.

Пірат прикипів очима до озерної поверхні — і помітив на ній невеличкий човен. Хистка посудина рухалася від острова в напрямку приплаву. Він затис рота рукою, неначе стримуючи крик, і вже намірився спуститися вниз, аж це в очі йому впав невеличкий гурт, що поспішав до озерного приплаву.

Багнищанський Пірат вирішив зачекати на горі.

— Ось він! — закричав хлопець у бляклій мордобрилячій куртці, і над озером розляглося переливчасте голосіння трьох блукай-бурмил — його супутників.

Човник підпливав до берега, хлюпіт весел дедалі гучнішав. Аж ось він причалив, і з нього висіло кілька ельфів-дубовиків, зодягнутих у блакитне. За ними на приплав зійшов молодий бібліотекар.

— Руку! — вигукнув Фелікс. — Нарешті! З поверненням!

— Доброго ранку, Феліксе! — Рук усміхнувся, щиросердо привітався з другом і довго не відпускав його руки.

Блукай-бурмила від напливу почуттів співали і щось показували на мигах. Тим часом ельфи-дубовики, усміхаючись і не кажучи ні слова, відчалили від приплаву і взяли курс назад, на Острів Сон-дерев.

— Ми чекали на тебе цілий тиждень, — торохтів Фелікс. — Цілий тиждень! Я вже засумнівався, чи ти взагалі повернешся! Ая! Даю голову на відруб! — Він випустив Рукову долоню і пильно зазирнув йому в вічі. — Здається мені, хлопче, тобі таки допомогло нівроку!

— Кажеш, тиждень? — вразився Рук, і недовірливо покосував на друга. — Я проспав у коконі цілий тиждень?

— Кокон помагай-біди? — перепитав Фелікс. Тепер настала черга дивуватися йому. — Виходить, ти одужав завдяки чудесному зціленню, так? Ох і мудрагелі ці дубовики! Друзі, ми ж не прогадали, поклавшись на них, правда?

Блукай-бурмила заревли на знак згоди.

— А зараз, Руку, гайда до Озерного приплаву. Нас там чекають, — сказав Фелікс і дружньо поплескав хлопця по плечі. — Зараз то вже не приплав, а якийсь розтривожений вулик. Ну, втім, нема потреби розповідати, сам побачиш. — І він зі сміхом потяг Рука за собою. — Ходімо, такого ранку і прогулятися не гріх, а заразом ти мені розкажеш, що воно за сни такі в коконі помагай-біди, що ти їх дивився цілий тиждень!

Коли хлопці та блукай-бурмила подалися геть, із-за світлякової посадки вийшов старий пірат. Він дивився їм услід зі слізьми на вицвілих очах. Губи його заворушилися, і голосом — глибоким та глухим од вічного мовчання — дідуган прошепотів одне-однісіньке слово:

— Човновод.

Попри ранню годину, життя у Світлякових Садах кипіло в ключ. Доріжками, що звивалися поміж грибними полями, снували веретенники-садівники з довжелезними граблями та дебелими мотиками і дбайливо підгортали блискучі рожеві поганки. Молочинки з величезним торбуватим вим’ям, повним рожевої рідини, щось смачно хрумали. Під ногами в них шастали кроти-слизуни, шукаючи недоїдків, а по всіх закутах освітлених печер аж кишіло кришталевих павуків і отруйної молі-вогнянки — їхнього заклятого ворога.

Тим часом над Залізнодеревною галявиною місяця вже не було, а сонце ще не зійшло. Стояла тиша, яку час від часу порушували схропування та крики зубощирів, що спали, повмощувавшись у верховітті дерев. Спали вже й повзуни з куармами, а хижі пурхайлеза щойно закінчували нічне полювання.

Аж ось щось зашуміло, зблисло світло: то з’явилася колона кільканадцятьох бражних гоблінів. Бражники верталися з промислів. Сьогодні їм пощастило: вони несли з собою повні кошики місячного манго — чималеньких рожевощоких плодів, що достигають уночі. Тоді його й слід негайно збирати, поки не скисла соковита м’якушка. Розтягшись ланцюжком, гобліни йшли на середину Залізнодеревної галявини, де зяяв у землі колодязний отвір. Підходячи до отвору, вони один по одному знімали кошики і висипали у нього свої трофеї.

— Сади вже вгинаються від плодів. Наповнюймо дійні жбани — і вертаймося з ними в колонію, — зауважив один з них.

— Мед на сніданок — смакота-а-а! — озвався другий гоблін і аж очі заплющив з утіхи.

А глибоко під землею, щойно на велетенську купу компосту посипалися перші мангові плоди, вони привернули увагу стрункого хлопця, що кудись чимчикував прискалковою стежиною. Мерехтливе світло грало на стерні його стриженого чуба. Ось на купу знову посипалося манго, потім ще, ще і ще… Хлопець звів очі догори