Вільняк - Пол Стюарт

— Бурштинчику? — безбарвно і кволо прокричала Вогнецвітка.

Духоблуда обережно поклали на низенький столик.

— Бурштинчику?

Та Бурштинотоп уже не чув своєї няньки. Його занурювали в олії та масті, припарки та мазі, його розтирали, розминали й погладжували, і промениста усмішка розпливалася по його тварі. Ось затремтіли, слабнучи, його повіки — і злиплися остаточно.

— БУР-ШТИН-ЧИ-КУ!

— Тільки не зараз, Вогнецвітко, — щасливо пробуркотів духоблуд, довіряючись приємно напосідливим, цупким рукам. — Тільки не зараз.

— Але чому капловухи знову мають бути цапами-відбувайлами? — обурювався Буркун.

За своє життя старий сивий гоблін набачився всякого, але віддавати щомісяця по тисячі гоблінівських душ — то вже занадто, навіть для Емуеля Шумограя. Ось-ось жнива, і нестача люду в племінних сельбищах легко може обернутися голодом.

— А тому, старий гобліне, бо мої плескатоголовці та молотоголовці народжені для війни, — оскаженіла Літуґґ. — Якби наглядачами — ще можна б миритися, а гнути спини на ливарнях чи плавильнях…

— І я те саме кажу, — підхопив Гнилокір Тихобій. — Ні, зрозумій мене правильно. Ми, іклані, не відмовляємося від свого тягаря. — Він вихилив кухля і важко грюкнув ним об стіл. — Треба битися — будь ласка, хоч сьогодні, а ці трикляті Ливарні галявини нам уже поперек горла стоять!

Жмутковолос Сокироноша, сидячи на своєму місці головнокомандувача, подався трішки вперед, обсмикав плаща і відкашлявся.

— Без отих, як ти зволився висловитись, «триклятих Ливарних галявин» нам як без рук, — проголосив він і зміряв ватага ікластих гоблінів пильним колючим поглядом. — Ге, тепер ми ще більше зацікавлені забезпечувати їх робочою силою! — Він обвів поглядом усіх присутніх. — Чи, може, хтось тут іншої думки?

Решта племінної старшини боязко закивала головою на знак згоди.

Відчувши, що стихійні збори нарешті повернули у зручне для нього річище, Жмутковолос відразу перейшов до справи. Його колючий погляд заковзав по ватажках гоблінівських кланів — одному, другому, третьому… Ось Літуґґ із налитими кров’ю очима, вона очолює молотоголовців; бундючний Гнилокір Тихобій з ікластої братії; Паніматка Пиймед із блискучими від деревного пива важкими волами — найголовніша серед симбіотиків; Буркун Сивий, старезний, зморшкуватий, але по-молодечому зухвалий…

— На Ливарних галявинах виношуються далекосяжні плани, — провадив Жмутковолос. — Якщо їх утілити в життя, настане золотий вік усього гоблінівського племені, гоблінівський рай. І якщо задля цього ми згодимося потерпіти…

Він говорив, а стіл тим часом обходила приземкувата чорновуха гобліниха і наповнювала всім келихи. Жмутковолос знав, що збори будуть не з простих, і не полінувався подбати, аби питва не бракувало. Їх було всього п’ятеро душ, а в хід уже пішла друга діжка пива.

— Про які в біса плани ти торочиш? — запитав Буркун. — Що то за плани, що потребують стількох моїх одноплеменців?

Жмутковолос Сокироноша був поважний як ніколи.

— Буркуне, ти маєш довіритись мені, — сказав він, зизуючи на чорновуху гобліниху, що саме виходила з зали. — Усюди повно нишпорок із Вільних галявин! Тож зайва обережність не завадить. Скажу одне: Емуель Шумограй працює над якоюсь вельми хитромудрою штуковиною, такою хитромудрою, що потрібні будуть сотні й сотні робочих рук, але вона ж і зробить нас переможцями! Він зве її «Галявожером».

На який час запала мертва тиша, порушувана тільки плямканням, сьорбанням та грюканням олив’яних кухлів по залізнодеревній стільниці. Нарешті озвався Гнилокір Тихобій.

— Галявожер, кажеш? — перепитав він. — Звучить незлецько. — Він криво посміхнувся. — Гаразд, беріть у мене дідів, хворих і калічних, і це моє останнє слово. А щодо здорових чубаїв та чорновухів, то вони мені й самому знадобляться. І щоб їх не торкались загребущі руки Ливарних королів!

Над столом прокотився схвальний гул. Жмутковолос заохотливо кивнув головою.

— Я пошлю тих, хто народився третім у сім’ї, — проголосив він. — Усе одно вояки з них нікудишні.

— Жодного молотоголовця від мене не чекайте, зате плескатоголовців трохи можу вділити, — вставила Літуґґ. — Але ж, самі розумієте, тільки для нагляду.

— Добре, — усміхнувся Жмутковолос. — А як же ти, Пиймеде?

— Мабуть, я зможу розщедритися на одну-дві колонії дрібногоблінів, — відповіла вона, трясучи своїми гладезними волами. — А бражних гоблінів і не просіть, я без них як без рук. Та вони й мої діти як-не-як … — У крихітних її очах заблищали сльози.

— Так, так, — проказав Жмутковолос і обернувся до Буркуна. — Ну що, побачив щедрість племен? — ущипливо запитав він. — А що нам скажуть капловухи?

Буркун зітхнув.

— Я вже й так віддав їм забагато рожевооких та сірих, — промовив він і скрушно похитав головою. — Настрої у племінних сельбищах — кепські, далі нікуди.

— Тьху! — зневажливо пирхнув Літуґґ. — Невже видатний племінний провідник, Буркун Сивий, боїться своїх гоблінів?

Буркун похнюпив очі. Жмутковолос поплескав його по плечу.

— А як же твої пузанчики, га, старий? — запитав він, усміхаючись. — Добродушні, кмітливі… а як їх багато!.. Я певен: Літуґґ не пошкодувала для тебе своїх плескатоголовців, аби ті їх позганяли докупи.

Літуґґ з готовністю кивнула головою.

— А-а-а, пузані, — муркнув Буркун. Він знову зітхнув. — Напевне, ваша правда, хоча мені теє не до шмиги. Геть не до шмиги. Нехай вони привітні, нехай кмітливі й незлобливі, але ж і пузаням може урватися терпець.

Жмутковолос підніс келиха.

— До Галявожера! — галаснув він.

— Нуте, друзі врожаю, всі за стіл, і кожен хай висловлює свою думку.

— Хіба то стіл! — прокричав хтось. — То віз із сіном!

— Ворушіться!

— Хто там штовхається?

Одоробло та Вайло з