Вільняк - Пол Стюарт

Хлопець зостався в темнім лісі сам-один. Чимраз тихло, даленіючи, вовче виття. Він знову залишався сам-на-сам з безкраїм Темнолісом — і відтіля на нього щось сунуло. Щось величезне, неосяжне.

Аж ось паніка, жах несподівано стали покидати хлопця, поступившись місцем супокою. Він лежав у величезних, м’яких, із запахом моху блукай-бурмилячих лабетах. Тварина лагідно пригортала хлопця до грудей і тихо щось наспівувала на саме вухо…

Рук розплющив очі, проте затишне чуття безпеки від блукай-бурмилячих обіймів не розвіювалося. Він лежав у коконі помагай-біди, і м’які кучеряві волокна цілком заступали йому ведмежі обійми зі сну.

Хлопець підвівся. Так легко і радісно на душі! У голові розвиднілося і вперше за останні тижні він відчув, що позбувся нарешті стоми. Усе його тіло випромінювало силу та завзяття. Він підповз до коконового отвору, визирнув надвір, і сонні образи почали щезати, немов вода, просочуючись крізь пальці. Роззираючись на всі боки, він намагався розшифрувати їх.

Над гаєм займався світанок, коли Рук по шкарубкому стовбуру сон-дерева спустився додолу. Ставши на землю, він солодко потягся.

— Ну що, Руку Човноводе, солодко спалося? — озвався біля нього голос Правдомовця.

— Знаменито! — відповів Рук, усміхаючись ельфові, і в очах його вже не було неприродно ярої блакиті. — Зроду ще так не висипався!

Коли юрмище небесних піратів сягнуло гребеня наступного лісистого кряжу, сонце вже хилилося до обрію. Піратський ватажок — стерничий із тхорячими рисами, чий плащ був геть забрьоханий, зняв із пояса далекогляда і приклав до ока. Ген-ген, аж під обрій, поцяткований хмарами, слався неозорий Темноліс.

«Цибо Вітролове, користі тобі з далекогляда тут не буде жодної, — просичав йому в голові чийсь тихий голосок. — Може, на Багнищі він і корисна штуковина, але не тут, у Темнолісі».

Стерничий зиркнув на Бурштинотопа, і його тонкі гострі риси викривила неприхована злість. За Цибою, роблячи боками, стояла нетрячка з притороченим до спини невеличким, хирлявим духоблудом. Недомірок уторопив у стерничого некліпний погляд, і вусики його заходили ходором.

— Як хочеш, Бурштинотопе, щось сказати, — звернувся до нього Циба Вітролов, — то чеши у вічі, а не нишпор у моїх думках. — Відколи пірати ще на Багнищі, де було повно переселенців із Нижнього міста, запізналися з цим недорослим хирляком та його тілистою нянькою, маленький здихля тільки те й робив, що шастав у нього в голові.

— Даруйте мені, — смиренно прошепотів Бурштинотоп. — Просто я хотів пояснити, що тут, у Темнолісі, не варто надто покладатися на очі.

На гребінь, обливаючись потом і важко сапаючи після довгого сходження, зіп’ялися решта небесних піратів: плескатоголовець, геть-чисто змережений татуюванням, трійко худющих, мов з хреста знятих, дрібногоблінів, один патлай та двійко міських гномів. Усі — зодягнені в піратські плащі, обвішані зброєю, баклагами та абордажними гаками. Колись вони літали на «Туманорізі», а тоді надумали покинути свого капітана — нетряка в мордобрилячій шкурі — і подалися світ за очі за Цибою Вітроловом.

Бурштинотоп — проводир-духоблуд — обіцяв їм золоті гори, спокушав гараздом, небаченим навіть у снах, — треба лиш добутися Ливарних королів, верховод на Ливарних галявинах. Бурштинотоп дав їм слово, і, мовляв, не випадало сумніватися, що він його дотримає, бо в нього там є один знайомий, а той знайомий — дуже велике цабе на галявинах…

Звали його знайомця Емуель Шумограй, і був він найголовнішим на Ливарних галявинах. Тільки їм і роботи, пояснював духоблуд, часто кліпаючи очима, що завести його з його нянькою на Ливарні галявини, а там живи собі в теплі та добрі, збирай плоди Емуелевої вдячності.

Та це ж начебто — раз плюнути!

Проте небесні пірати досить швидко змикитили, що до чого. Вимкнутися з велелюдної юрми переселенців під час переходу Багнищем була невелика штука. Хоча Вогнецвітка Хитродум, Бурштинотопова нянька, несла духоблуда на спині, зчиняла ґвалт із найменшого приводу і взагалі була як більмо на оці, вони подолали добрячий шмат дороги. Піратам були не в дивовижу ні Багнище, ні грузька твань, тож, проскочивши назад руїнами Багнищанського шляху, вони менше як за день досягли Крайземлі.

Нічого доброго вони там не знайшли, до того ж усім страшенно дошкуляли всілякі дивовиддя та моторошні примари. Найбільше мучився Бурштинотоп, аж поки Вогнецвітка дала йому якогось особливого зілля. Та кам’янисту крайземельну пустку вони перетяли шпарко, тож мандрівка і справді вже скидалася на розважальну подорож, як і обіцяв їм Бурштинотоп. Аж ось почався Темноліс…

Щойно вони заглибились у хащу, як довелося розпрощатися із Жаропалом; він став жертвою хробаколоди. Минуло ще трохи часу — і дрібногоблінів звалила з ніг озерна пропасниця. Довелося ставати табором і чекати цілий тиждень. А далі — нова напасть: скінчилися харчі, хоча вони мали здолати ще не один лісистий кряж із числа тих, що тяглися попереду скільки сягало око.

— Не може бути, щоб не знайшлося легшого шляху, — бурчав третього дня безперервних сходжень крутовиною та карколомних спусків плескатоголовець Муцвіль.

«Друже мій, де ти бачив легкий путь до статків?» — супроводжуваний неприємним поколюванням, озвався йому в голові Бурштинотопів шепіт.

Нарешті по чотириденних мандрах усі, геть охлялі з утоми та голоду, опинилися на вершку наступного кряжа, а Ливарних галявин не було й близько.

— А куди тепера? — ревнув Циба Вітролов, з ляском засовуючи далекогляд.

Духоблуд заплющив очі, глибоко вдихнув повітря, і його величезні й тоненькі, мов папір, вуха затремтіли як осиковий лист.

— Я чую, як щось брязкає і клацає,