Вільняк - Пол Стюарт

Гілля і лапатий лист променіли мерехтливим туркусовим сяйвом і легенько погойдувалися, наче од вітерцю, хоча, як зауважив Рук, тут було аж надто тихо та безвітряно. Правдомовець простежив за Руковим поглядом і всміхнувся.

— Ця музика від коконових хробаків, вони тлять листя сон-дерева, — пояснив він.

Рук спантеличено зморщив чоло.

— Коконові хробаки? Де?

— Вони тут, Руку Човноводе, на деревах — куди не кинь оком. Це так звані блискітки. Ти бачиш тільки їхнє світло. У коконах вони сплітаються водно, і ми вже бачимо…

— Помагай-біду! — обімлів Рук.

— Авжеж, — підтвердив Правдомовець, відтак мовчки кивнув головою своїм супутникам, і ті щезли поміж дерев. — А тепер настала наша черга…

Сон-деревна музика, ллючися звідусіль, сягнула кульмінаційного пункту.

Яка черга, мовив собі на думці Рук і відчув, як на нього налягає змора.

Правдомовець прочитав його гадки. Він узяв хлопця за руку і показав на один із висячих коконів.

— Наша черга, — пояснив він, — спати в коконі. Уві сні ти бачитимеш усевід помагай-бід, глянеш на себе їхніми очима, і якщо Небо буде до тебе прихильне, віднайдеш утрачений спокій…

Рук геть отетерів і не зразу відчув, що ловить, мов у пропасниці, дрижаки. Побачити себе? Віднайти утрачений спокій?

— Ну, ходи, — лагідно припросив Правдомовець. — Лізь на сон-дерево і вмощуйся у коконі. Там тебе зморить сон, і ти спочинеш.

Рук поліз, а Правдомовець ні на мить не спускав його з ока. Ось хлопець видерся по величезній вузлуватій цівці сон-дерева до широкого конара, досяг кокона під ним, заліз усередину. Коконове нутро виявилося м’яким і пухнастим, і поки Рук умощувався, спід приємно пружинив під ним. За лічені секунди він відчув, як відпружуються його руки, ноги, а дихання стає розміреним і глибоким.

На хвильку ще затремтіли повіки, коли Рук знов подумав, що засинає не де-небудь, а в коконі помагай-біди. Як це незвично і водночас природно! Повіки знову здригнулися, а потім прийшло забуття.

Невдовзі до музики на галявині вже домішувалося його спокійне похропування. Рук поринув у глибокий, сповнений дивовидь сон.

Рук стояв у розкішно оздобленій залі. Її стіни були поспіль у фресках та дорогих гобеленах, вся підлога рябіла вишуканою мозаїкою. У коминку палало вогнище. Поверх багряного жару лежали товсті оцупки. Сичало і потріскувало «залізне» дерево, коли його охоплювали біло-фіолетові вогненні омахи. Дерево прогоряло і осипалося розпеченими жовтогарячими жаринами.

Перед коминком сиділо четверо хлопчаків, на їхніх обличчях танцювали відблиски вогню. Усі хлопці мали кучерявий, коротко стрижений чорний чуб, окуляри, однаково гострі риси та блискучі меткі очі. Хлопці з чогось сміялися. Наймолодший щось розповідав решті товаришів, а ті добродушно підсміювалася над ним.

Рук дивився на хлопців, і серце розпирали радощі, немовби його виповнювали тисячі крихітних бульбашок. Тепер він знав, що означає жити у родині й мати рідних братів.

Крім них, у залі було ще двоє хлопців, куди старших і більших. Озброївшись тренувальними рапірами, вони вправлялися у шермицерії. Праворуч від коминка стояв фотель, де сиділа жінка в розкішній сукні з мереживним коміром. Жінка милувалася синами, і на її обличчі застиг вираз захвату та гордощів за них. Біля вікна у супротилежному кінці зали, визираючи надвір, завмер чорнявий небесний пірат — бороду заплетено в косиці, вуса густо пофарбовано. На собі він мав чорний блискучий нагрудник та важку шаблю при боці. Над піратами пірат, подумав Рук, і йому видалося, ніби він колись його вже бачив.

Рук дивився на все око, у коминку полускував вогонь, гучно бряжчали рапіри і дзвенів дитячий сміх. Стіну ліворуч приоздоблювала мальовнича фреска. На ній було зображено місто з високими стрункими вежами, розкішними палацами та річкою. У небі, на шляху в якусь не видну звідси далечінь, кружляла зграя щуроптахів, плинув корабель небесних піратів і летів здоровенний помагай-біда. А на передньому плані стояли і лупили на глядача очі восьмеро душ. Мати з батьком. Та шестеро їхніх дітей.

Рук підійшов до стіни ближче, торкнувся мальованої поверхні. І тут фарба заблищала, закипіла, барви згусли, а зображення сім’ї кудись щезло.

Дим! Від долівки до стелі здіймався смоляний дим.

Рук зачув розпачливі крики, благання про допомогу. Хлопець повернувся і побіг навмання по мозаїчній долівці, намагаючись вибратися з густої хмари ядучого диму.

Ще мить — і все уже палало: килими, гобелени, штори, стільці… Дим чимраз гус, жар ставав нестерпучим.

Рук хотів закричати, заволати на все горло, та з вуст його не зірвалося жодного звуку. Тоді він упав навколішки. У носі крутило від смердючого диму, вуха глухли від реву полум’я. На нього, мов хлюща на віконну шибу, налягла невимовна туга. Він чув її запах, здавалося, досить простягти руку — і знатимеш, яка вона на дотик. Тіло його затіпалося у безгучних риданнях…

А відтак усе поглинув морок…

Тіло Рукове стало легке, як пластівець сажі чи попелу. Ось його, разом з іншими такими самими порошинками, позосталими на згарищі, підхопив свіжий вітер і помчав у небесну вись. Рук полинув над стріхами, вежами, над шпилями величезного міста. Він плив — і шукав чогось надолині.

Ген-ген унизу, на даху, з-під якого вихоплювалися вогненні омахи, мріла чиясь постать. Один із отих шести братів, наймолодший! Хлопець сидів сам-душею біля розбитого вітрового шкла і вмивався слізьми. Міцно обійнявши притиснуті до грудей коліна, він розпачливо погойдувався туди-сюди, туди-сюди…