Українська література » Дитячі книги » Вільняк - Пол Стюарт

Вільняк - Пол Стюарт

Читаємо онлайн Вільняк - Пол Стюарт
більше, ніж зазвичай, з вікон таверни на вулицю лилися сміх, співи, плескання в долоні, ба навіть звуки дрібушок, які хтось вибивав на столі.

— Ще елю, добродії? — питала Матінка Блакитне Воло — тримаючи в руках заставлену тацю і ворушачи від натуги своїм яскраво-блакитним коміром на шиї, коли вона мусила протискатися крізь розбурханий натовп до столика, де сидів кущ новоприбулих гульвіс.



— Сорокуха — і ласкаво пропонує пінявий деревний ель? — здивувався Фелікс Лодд, віддаючи порожню кварту і беручи повну. — Воістину Вільні галявини творять дива!

— Свята правда! — підхопив Блискавичний Вовкун, і собі сягаючи по кухоль. — Дякую, предобра пані. Відтепер старий небесний пірат ваш вічний боржник!

Вемеру, Вурало та Віїґ, які сиділи напроти, пили вже по другому жбану пінявого соку байрак-ягід та лісової заболоні. Від такого питва не захмелієш, але всі троє так перейнялися загальною атмосферою шинку, що хоч би хто завів пісню, вони її враз підхоплювали і співали, погойдуючись із боку на бік і вимахуючи над головою своїми волохатими лабетами.

Матінка Блакитне Воло дивилася на компанію прихильним оком. Які вони кумедні, оті старонижньомістяни. Себепевний молодий буйночубий примара-моргун і шпакуватий, уже не першої молодості, небесний пірат з дивакуватими манерами… А блукай-бурмила! Коли вони тільки впали сюди, сорокуха нашорошилися, проте звірі були такі сумирні й доброзичливі, що невдовзі вона згола заспокоїлася. Чи взяти отого мовчазного юного бібліотекаря з волошковими очима! Ось і тепер: вона стоїть із тацею перед ним, а він їй усміхається. Неговіркий і наче трохи не при собі, але блукай-бурмила так із ним носилися, неначе то не хлопець, а їхнє бурмиленя.

Бібліотекар узяв собі з таці кухоль пива, і Матінка Блакитне Воло повернулася й пішла далі, не поминаючи нікого з відвідувачів.

У куті, збираючи порожні кварти та підмітаючи долівку, вовтузився Чорниш, її когут-сорокун. Не птах, а пародія: мале, неохайне. Але то був її сорокун, і Матінка Блакитне Воло його любила.



— Агов, отуди ще дві кварти! — прошепотів у голові Матінки Блакитне Воло чийсь голос. Вона окинула поглядом залюднену таверну і побачила, як лопотить до неї вухами шинковий блуд. Вона підморгнула йому і шатнулася до двох гультяїв, на яких він показував своїми довгими тонкими пальцями.

— Матінко Блакитне Воло, ви просто диво! — засміявся Чух Чорне Око, невеличкий гоблін із шерстистими вухами, коли шинкарка забирала порожнього кухля і ставила на його місце повний.

Схвально рохнув і його друзяка здоровило Зайда в обшмульганій шкіряній шапчині, коли Матінка Блакитне Воло поставила і перед ним нову кварту деревного пива.

— У «Новому дубі-кривавнику» вологи вистарчить на всіх спраглих, га, матусю? — прогримів він.

— Агов, у нас міліє жолоб! — грянув іззаду цілий хор голосів. Матінка Блакитне Воло обернулась. Кричали тутешні завсідники — Скороп’ят, Швидкодух та Кудлай — трійця нерозлийвода. Колись вони вкупі служили під орудою Ватага Титуґґа, відтак укупі накивали п’ятами і на одчай душі подалися сюди — на Вільні галявини, а тепер усі троє сиділи тут і чекали, поки їх обслужать.

— Даруйте ласкаво, — кудкудакнула вона Чухові та Зайді і кинулася до порожнього жолоба, де навпочіпки сиділа нерозлучна трійця.

Гуляки радо закивали головами, коли Матінка Блакитне Воло врешті перекотила через усю таверну до жолоба нове барильце.

— Готові? — запитала вона.

Трійця кивнула, і сорокуха пробила дерев’яне барильце своїм гострющим пазуром, після чого в жолоб жбухнув пінявий пивний струмінь. Усі троє схилилися над ним і заходилися завзято сьорбати.

— Смачного! — привітно усміхнулася Матінка Блакитне Воло, витираючи лапи об фартух. — Капітане, як ви дивитесь на ще одну кварту деревного пива? — кудкудакнула сорокуха, вдаючись до високого, як тичка, худющого чолов’яги з кошлатою бородою лопатою.



То був один із її завсідників, Багнищанський Пірат, як тут його величали, та що він ніколи ні з ким не заходив у розмову, то ніхто не знав, хто він насправді. У місті він об’явився років десять тому і швидко втоптав стежину до «Нового дуба-кривавника». Прибулець відразу став завсідником таверни. У тому, що він колишній небесний пірат, ніхто навіть не сумнівався, а блякла шкіра незнайомцева ще й промовисто свідчила, що чимало років йому довелося збавити на Багнищі. Звідси й пішло його прізвисько. Та найзагадковіші для Матінки Блакитне Воло були піратові очі.

Каламутні, некліпні, вицвілі, а все ж пильні, вони наводили на думку, що власник їхній бачить щось таке, про що інші й гадки не мають, та як від нього ще не чули жодного слова, то хто міг твердити це з певністю?

У далекому куті таверни веселощі сягнули свого вершка.

— Я хочу випити, — галасував Громовий Вовкун, непевно зводячись на хисткі ноги. — До нас! — Він підніс свою кварту. — До вільняків!

— До вільняків! — підхопив Фелікс.

— Ве-лі-ня-ків! — приєдналися до тосту блукай-бурмила.

Громовий Вовкун плюхнув на стілець, повернувся до ведмедів і часто заморгав.

— Ве-ве-ве, — перекривив він їх. — Ви щось прохарамаркали, а я ні в зуб ногою.

Вурало з Віїґом перезирнулися і пирхнули. Вемеру кивнула головою і злегка махнула лівою лапою.

— Віла-ве, дурр-юлла-ве, — буркнула вона.

— Щ-що вона к-каже? Щ-що вона к-каже? — пробелькотів Громовий Вовкун, повертаючись до Рука.

Рук усміхнувся, ледь сяйнувши очима.

— Вона сказала: «Лісовий ель розв’язав язика Пучкобородому. Ще трохи — і він заголосить, як щирий блукай-бурмило!»

Громовий Вовкун від душі розреготався.

— А чом би й ні, — відказав пірат. — Не така це вже й хитра штука! — І рвучко задерши голову, він заревів на всю

Відгуки про книгу Вільняк - Пол Стюарт (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: